День ветерана на Ковельщині.

       Осіннє листя падає поволі

          І накриває землю золотим шатром.

Це золото даровано в знак долі 

Нехай наповнить Ваші душі, Ваші долі, Ваші серця

Золотим теплом!

1 жовтня відзначається Міжнародний день людей похилого віку. Відповідну резолюцію ухвалила Генеральна Асамблея ООН у 1990 році. В Україні цей день відзначається як День ветерана.
Саме у цей день, у приміщенні Ковельської міськрайонної організації УСВА (воїнів-інтернаціоналістів) пройшли урочистості до Міжнародного дня людей похилого віку та Дня ветерана. Привітати ветеранів прийшли голова райдержадміністрації Юрій Поліщук, заступник голови районної ради Галина Коляда, радник народного депутата України Степана Івахіва  Валерій Черкаска, секретар Ковельської міської ради Михайло Гетьман, військовий комісар Ковельського об’єднаного військового комісаріату Василь Сущ, депутати районної ради, начальники управлінь, відділів райдержадміністрації, представники громадськості району.
Перед початком проведення зустрічі ветерани та гості хвилиною мовчання вшанували пам'ять загиблих в роки війни та померлих ветеранів.

Розпочала урочистий захід голова Ковельської районної організації ветеранів України Валентина Січкар, яка розповіла про життя ветеранів, зупинилася і на проблемних питаннях.
Вітаючи представників старшого покоління з цією святковою датою, встановленою міжнародною спільнотою для вшанування людей тих поколінь, які пройшли нелегкий життєвий шлях, заклали матеріальну базу розвитку суспільства і є носіями кращих трудових традицій, Юрій Поліщук зазначив, що створення належних умов життя людей поважного віку – одне із головних завдань органів влади. «Саме повагою до людей старшого покоління вимірюється ступінь цивілізованості будь-якої держави», - сказав голова райдержадміністрації.
Учасників районних урочистостей привітала заступник голови районної ради Галина Коляда. До вітань долучилися радник народного депутата України Степана Івахіва Валерій Черкаска, військовий комісар Ковельського об’єднаного військового комісаріату Василь Сущ, депутат районної ради Володимир Андросюк, керівник молодіжної громадської організації «Фома» Юрій Кондратович та інші. Від районної влади та гостей ветерани отримали подарунки та грошові винагороди.
По завершенні урочистої частини ветерани мали змогу поспілкуватися з представниками влади та обговорити проблемні питання. Начальник управління соціального захисту населення Олена Давидович відповіла на ряд питань та провела консультаційно-роз’яснювальну роботу стосовно соціальних норм житла та соціальних нормативів користування житлово-комунальними послугами для надання пільг і субсидій, розповіла про зміни до порядку надання житлових субсидій, визначення розміру обов’язкової частки плати за житлово-комунальні послуги, тверде паливо,скраплений газ. Дані зміни затверджені Постановою КМУ від 6 серпня 2014 року № 409 та набирають чинності з 1 жовтня 2014 року.  Надані  роз’яснення про  зміни до «Порядку забезпечення технічними та іншими засобами реабілітації інвалідів, дітей-інвалідів та інших окремих категорій населення переліку таких засобів» відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 11 серпня 2014 року № 374 .
     Довідка: Сьогодні у Ковельському районі мешкають  2046 ветеранів війни, з них інвалідів війни-101 особа, УБД – 179 осіб, учасників війни – 1439 осіб, 327 осіб - член сім'ї загиблого (померлого) ветерана війни, ветеранів праці – 3843 особи. До Дня Перемоги 1945 ветеранам війни виплачено разову грошову допомогу на суму 716,4 тис.грн. Забезпечено виплату компенсацій на тверде паливо 1176 ветеранам та скраплений газ 972 ветеранам на суму 766,5 тис.грн. та виплату пільг на житлово-комунальні послуги та пільгу по електроенергії в грошовій формі в повному об’ємі.
На черзі на забезпечення санаторно-курортного путівкою перебуває 20 ветеранів війни. Протягом цього року путівками було забезпечено 20 ветеранів війни та 20 путівок закуплено за кошти субвенції. З обласного бюджету було виділено кошти в сумі 8,0 тис.грн. на придбання 2 путівки ветерану війни із супроводом. 6 інвалідам війни виплачено компенсацію за невикористану путівку на суму 3,9 тис.грн. 13 ветеранам видано листи-талони на пільговий проїзд по Україні та країнах СНГ.
Ветеранам війни забезпечено виплату компенсації на бензин, технічне або транспортне обслуговування автомобілів, які вони мають в користуванні  або перебувають на черзі на отримання через органи соціального захисту. 22 особам виплачено допомогу на поховання учасників бойових дій та інвалідів війни на суму 25,9 тис.грн.

Як живете, ветерани?

А живуть вони, як правило, скромно, невибагливо, трудяться в міру своїх сил, яких все менше і менше з роками, просять у Бога здоров'я і радіють, коли хтось зайде  до  їх домівок…

 

Таких людей у нашому районі майже 12 тисяч. Серед них уже чимало хворих, немічних, одиноких, які потребують не лише матеріальної підтримки, допомоги, але й просто людського спілкування, повсякденної турботи, бо в багатьох  діти живуть далеко і не часто приїжджають.
Отож, аби ми не забували тих, хто поруч і потребує допомоги, уваги, проявляли до них милосердя, любов, доброту, й запровадили у державі 1 жовтня День ветерана.
Напередодні ми з директором  територіального центру соціального обслуговування ветеранів Аркадієм Степанюком побували в домівках багатьох ветеранів, поцікавилися їх життям.
У Голобах  завітали до Катерини Коренги (знімок 1), у якої того дня був день народження. Від колективу лікарні, де вона працювала, їй подарували великий букет, привітали. Також не забула привітати й соціальна працівниця Таня.
Не нарікає на свою долю ветеран медицини, яка народилася в далекому селі на Запоріжжі у багатодітній родині. Під час війни її 15-літньою вивезли на примусові роботи до Німеччини, де тяжко працювала майже три роки.
Після війни Катерина Михайлівна вчилася в медучилищі, і як молодий спеціаліст прибула на Ковельщину працювати. Спочатку у Гончий Брід, а потім її запросили в Голобську лікарню, де трудилася  понад 40 років, була старшою медсестрою. У Голобах  їй стрівся Георгій Іванович, з яким багато років йшли разом по життю. На жаль, чоловік уже відійшов у Вічність, а жінка сама радіє успіхам доньки і сина, онукам, правнукам. Діти працюють далеко від отчої хати, але не забувають маму.

У нас в районі багато ветеранів-медиків, і про кожного хотілося б розповісти, подякувати. Отож, провідали ми ще   в минулому лейтенанта медичної служби Катерину Слюсарчук, яка все життя  була і є доброю та чуйною сільською "дохторкою" у Жмудчому. Її дитинство пройшло на Чернігівщині. Дивом вдалося вижити, бо тоді голодна смерть косила в селі всіх підряд. Дівчинка тому й хотіла стати лікарем, аби рятувати людей.
Медичну школу Катерина Сергіївна закінчила в Конотопі, але всі мрії перекреслила війна. І фронтову біографію розпочала вона медсестрою (знімок 2) в польовому госпіталі під Сумами. Скільки горя, скалічених життів, сліз, розчарувань було! І одна незабутня радість – День Перемоги.
Після війни доля привела фронтовичку у с. Жмудче. Беручка, знаюча, старанна, вона швидко увійшла в довіру селян, які неодноразово обирали її депутатом сільради, а портрет трудівниці занесли у "Книгу Пошани". Тут вийшла заміж теж за фронтовика, народила троє діток. Прожили з чоловіком, ділячи труднощі і радощі навпіл. Вже дорослі онуки, є правнуки, а "медичка" так само не відмовляє у допомозі людям, порадить кожному, якщо просять…
А життя незбагненне, непередбачуване. Чи сподівалася Марія Місюк (знімок 3), яка родом із Дніпропетровщини, що жити і працювати їй доведеться на Волині, що Бруховичівська школа стане їй рідною, а люди – близькими і дорогими?
Хоч вже чимало років Марія Федорівна на заслуженому відпочинку, та не забувають її колишні учні, дарують квіти, які жіночка понад усе любить. І нині з ранньої весни до пізньої осені її оселя оповита  різнобарвним віночком. А коли ще працювала  вчителем біології, то не лише клумби були біля школи, а й на тваринницьких фермах, тракторних станах, біля клубу, медпункту. Разом  із школярами   прикрашала село квітами, обсаджувала деревами, прищеплюючи дітям  любов до природи. І досі радує всіх їхня  алея тополь.
Марія Федорівна – "Відмінник освіти", має багато нагород за працю, і вдячна долі, що довелося працювати у чудовому шкільному колективі, директором якого був її чоловік…
Дорога завела нас і в село  Підліси до Олени Хом'як – ветерана із складною жіночою  долею.  Вона тут і народилася, працювала завжди важко у колгоспі: у ланці, на фермі дояркою. Як виросли діти, створили свої сім'ї, то й онуками жіночка тішилася, на пенсію зібралася. Аж тут – горе: трагічно загинула дочка, залишивши п'ятеро дітей, найменшій і року не було. І знову Олена Дементіївна стала мамою для своїх онуків. "За слізьми і світу не бачила, – згадує згорьована бабуся, – думала – не витримаю". Але, дивлячись на сиріт, мусила знаходити сили, давати їм раду. Оточила внучат ласкою, увагою, теплом свофо серця, недосипала, тяжко працювала, щоб одягнути, нагодувати, взути їх.
І діти виросли, розлетілися з бабусиної хати. Нині вона живе з меншою онукою, оточена теплом і любов'ю.
Приїхали ми  й у віддалене село Арсеновичі, де познайомилися з чудовим  подружжям Шумируків – Лукією Федосіївною,  "дитиною війни" та Олександром Федоровичем (знімок 4), учасником війни. Вони уже розміняли восьмий десяток, хворіють, бо ж нелегке життя прожили. Обоє – великі трудолюби. Господар працював на місцевому цегельному заводі, господиня – у колгоспі. Згадують,   яке було насичене життя, як процвітали колгосп і завод, і шкодують, що все розвалилося.
Доля подарувала їм трьох доньок, які відлетіли з батьківського гнізда, але приїжджають, допомагають, хоч не завжди мають час. Тож попросили тепер ветерани допомоги від територіального центру.
Розповідь про заслужених людей-ветеранів можна продовжувати, бо в кожному селі вони живуть, і  на схилі літ про тих, кому потрібна допомога, турбується нині  держава, за що всі дякували.
Валентина СІЧКАР.

До ветеранів — з увагою і турботою

Нещодавно в приміщенні міськрайорганізації Спілки воїнів-"афганців" відбувся захід з нагоди Дня ветерана. На зустріч прибули з усіх куточків району голови ветеранських організацій, люди поважного віку.

У зібранні взяли участь представники міської та районної влади, благодійного фонду "Патріоти Волині", а також працівники соціальних служб.
Перед присутніми виступила голова районної ветеранської організації Валентина Січкар. Вона відзначила, що люди, які пережили нелегке минуле, потребують всілякої підтримки і уваги.  Тож районна організація, спільно з  владою роблять все можливе, щоб кожний з них відчув турботу про себе.
На  зібранні йшла мова про людей, які морально і матеріально підтримують ветеранів, допомагають їм вирішити життєві проблеми. В першу чергу,  це — Іван Смітюх, Петро Смаль, Віктор Козак та інші благодійники.
У своєму виступі секретар міської ради Михайло Гетьман звернув увагу на проблеми, які турбують ветеранів.
— Ветерани, — сказав він, — багаті своїми мудрістю, великим життєвим досвідом. Можна бачити, як старанно і сумлінно працюють на землі городяни, які утримують власні дачі. Праця хлібороба важка, але почесна. А скільки зусиль і праці вкладають, щоб виростити урожай, наші ветерани, які проживають у селах.
Про людей поважного віку, їх життєвий досвід, тяжкі роки, які пережили ці люди під час війни й у післявоєнний період, говорив голова райдержадміністрації Юрій Поліщук.
Емоційним і щирим був виступ на зустрічі з ветеранами заступника голови районної ради Галини Коляди. На сесіях районної ради, наголосила вона, постійно обговорюються питання, які хвилюють  людей. Так буде й надалі.
З увагою ставляться до ветеранів й члени ВО "Батьківщина", які не стоять осторонь їх життєвих проблем. Голова  районної організації цієї політичної сили  Володимир Андросюк привітав присутніх із Днем ветерана, поінформував про підтримку людей поважного віку.
Перед учасниками зібрання виступив також військовий комісар Ковельського об'єднаного міського  військового комісаріату Василь Сущ.

хххх

Вікно у світ знань

У  Голобах відбулося урочисте відкриття університету третього віку на громадських засадах. Про цей навчальний заклад та завдання, які перед ним стоять,  поінформувала присутніх голова ветеранської організації району Валентина Січкар. Як вона наголосила, подібний університет вже не один рік діє у Ковелі, тому є потреба мати його у селищі.
В ньому, як зазначалося, зможуть навчатися не лише ветерани, люди, які ніде не працюють і давно перебувають на заслуженому відпочинку, а й усі бажаючі.
Після обговорення  питань, пов'язаних із організацією навчання, присутні одноголосно  обрали ректора університету третього віку. Ним став директор територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) райдержадміністрації Аркадій Степанюк.
Аркадій Михайлович у своєму виступі розповів про плани щодо навчального процесу. На його думку, тут мають навчатися люди, які хотіли б знати більше, могли б "відірватися" від  телевізорів. Вони зможуть не тільки послухати цікаві лекції на різні теми, але й зустрітися із відомими письменниками, поетами, представниками місцевої влади, соціальної служби.
— Ми запросимо у наш університет, — сказав А. Степанюк, —  педагогів, медиків, правознавців, художників, відомих митців. Будемо організовувати екскурсії  історичними місцями. Адже наш заклад — це вікно у світ пізнання й науки.
Також при відкритті університету  виступила завідуюча сектором департаменту соціального захисту населення облдержадміністрації Валентина Ковальчук.
— Такі університети діють, — зазначила вона, — на базі шести територіальних центрів соціального обслуговування Волині. Слухачі закладу мають змогу регулярно спілкуватися між собою, отримати необхідні для них знання, відчути себе потрібними, усвідомити, що життя продовжується і меж для  пізнання не існує.
На зустрічі із ветеранами також виступили голова районної ради Ігор Верчук, голова районної організації ВО "Батьківщина", депутат райради  Володимир Андросюк,  Голобський селищний голова Сергій Гарбарук та інші.
.

Поїздка в Зимненський Свято-Успенський Святогірський монастир.

Шановні ветерани війни і праці, "діти війни"!

     На Вашу долю випали нелегкі роки:  дитинство та юність обпалила війна, Ви мусили відбудовувати зруйноване війною господарство, піднімати країну з руїн, переживати голод і холод, щоб Ваші діти й онуки жили щасливіше. За це Вам — низький уклін і шана.  Про кожного з Вас можна написати книгу, і це була б цікава та хвилююча розповідь про людей, чиї біографії тісно переплелися з біографіями населених пунктів  Ковельщини та  України.
     На жаль, у  нинішній час  Вам теж  нелегко,  бо у багатьох низькі пенсії, а ліки — надто дорогі, Вам доводиться знову переживати за онуків, правнуків, котрі стають на захист Вітчизни, багато з Вас опинилися у скрутній ситуації через хвороби, нелегку старість, самотність. Життя  вкотре Вас не щадить.
    Тому, аби  ми не забували тих, хто поруч  та  потребує допомоги, уваги, і виявляли до них милосердя, доброту, любов, й запровадили 1 жовтня — День людей літнього віку. Бо хоч старість вважають осінню життя, але вона може бути теплою, сонячною, спокійною, коли поряд — чуйні та добрі люди.
                                       Є поміж нас багаті й бідні,
                                       Кому що треба — доля не пита.
                                       Та є дві речі всім так необхідні:
                                       У світі мир, а в душах — доброта.
     Тож бажаю Вам, шановні, жити довго-довго при доброму здоров'ї, у радості й достатку! Низько вклоняюся Вам і дякую за трудовий і ратний подвиг!
З повагою —
Валентина СІЧКАР,
голова районної ветеранської організації.      

      З Днем народження привітали  ветерана,  Героя Соціалістичної  Праці  Ніну  Приходько із села Волошки Ковельського району.

Віддай людині крихітку себе, за це душа наповнюється світлом.

Такій професії не вчаться. 

Вона прийшла до нас сама,

Бо волонтер приносить щастя, 

Бажає радості й добра.

    Волонтерству нас навчило саме життя.Погляньмо навколо . Нас оточують старші земляки, до яких постукала самотня старість. Робота волонтерів багатогранна як і саме життя.  То треба допомогти по господарству, то принести ліки або продукти, а то й цікаву книжку з бібліотеки або просто прийти до одинокої людини і запитати про її здоров'я.
     Волонтерський рух з кожним роком набирає більш широкого розмаху. З'являються нові форми роботи. З приходом на службу  в Свято-Георгіівський   храм селища ієромонаха Ніфонта (Омельчука) волонтерська  робота стала   більше дієвою, конкретною. Він розуміє,  що старість - осінь життя, але і вона може бути сонячною,  теплою, затишною,  коли людину оточити добротою, чуйністю, милосердям. Церковні волонтери закріпленні за вулицями селища так, що кожна самотня, хвора людина  не була поза увагою. І сам священник  по мірі можливості  відвідує своїх прихожан.  Особливо не забуває інвалідів Великої Вітчизняної війни, вдів. Вітає іх з ювілеями, святами.  Добре те, що такої  безкорисливої допомоги священник вчить дітей недільної  школи. 

     За добру організацію волонтерського руху, про піклування про ветеранів, одиноких, хворих  ієромонах Ніфонт  нагороджений Подякою Ради ветеранів Украіни. Такою  Подякою нагороджена  голова районного волонтерського центру  Халепа Г.І.
     Голова обласноі ради ветеранів Булавін О.О. та керівник обласного волонтерського центру Пенсіонер  Морохова Г.А. побували в селищі Голоби,  де і вручили  нагороди,а також зустрілися з місцевими ветеранами  у ветеранському  клубі.

За віком різні і за станом,

Та спільна риса в нас одна.

Людей, що роблять добру справу,

Бо волонтерська це мета.

Ще довго пам'яттю болітиме війна.

    В переддень річниці початку Великої Вітчизняної війни в селищі Голоби вшанували солдатських вдів.

   Сивою журавкою кружляє вдовина пам'ять в селищній бібліотеці. Спогади, спогади... Тема жінки-матері, яка пережила війну - неосяжна, вона з вічних. Низько вклоняємось матерям з мудрим, мужнім серцем. Бо саме це додавало сили, щоб вижити в роки війни та і в тяжкий повоєнний період.
   " І ти, як говорили, на мирному фронті солдатом, без зброї,  була", - це про них писали тодішні поети.
   Але хто може описати про вдовиний подвиг? Якби про кожну вдову, яка була присутня на зустрічі, розповісти, то це був би хвилюючий роман про людське життя, про жіночу вірність, материнську незрадливу любов,  про невтомну працю в ім'я щасливого життя дітей.
     Була оформлена книжкова виставка "Пам'ять вічно жива"
   До залу в українських костюмах заходять дівчата і хлопці,  запалюють свічки - символ вічної пам'яті. Дівчата дарують вдовам білих паперових голубів - символ миру, а хлопці накидають на плечі хустинки - символ домашнього затишку і спокою.

Вклонімося низько воїнам-визволителям!

Минає  сімдесят років з дня визволення земель Ковельщини від фашистських загарбників.

Червень 1941 р. чорним крилом шуліки  затьмарив людям мирний день, розірвав його гулом ворожих літаків, окупаційний чобіт нищив цвіт нації. Три  довгих роки нашу хліборобську землю топтав ворог, яка стікала солдатською кров'ю, плакала гіркими вдовиними сльозами, здригалася від зойків маленьких дитячих сердець.

Окупанти  жорстоко вбивали людей, нищили, руйнували все, що вдалося нажити за роки мирної праці.

Та незламним був наш народ. Не було спокою ворогові. Партизанським  краєм стала Ковельщина. Ввійшла в історію діяльність голобського підпілля на чолі з Г. Мартинюком, велику роботу проводили партизани Поворська під керівництвом Петра Самчука.

Частиною опору фашистським окупантам  також була боротьба Української Повстанської Армії.

Пам'ятним для  жителів району став 1944 рік. Після вдало здійсненої Луцько-Рівненської військової наступальної операції почалось  визволення нашого краю. Першими у лютому того року були визволені села Заячівка,  Черемошне, Ситовичі, а також Козлиничі, Поворськ, Пісочне.

Найбільше наших сіл стали вільними в березні-квітні. Мир прийшов на територію Мельницької, Голобської, Підрізької, Колодяжненської, Уховецької, Поповичівської та інших сільських рад. Тяжкі бої точилися за Ковель.  І тільки 6 липня завершилось визволення сіл нашого району, коли ворога було вибито із Дубового, Люблинця, Будища, Волі-Ковельської.

Але я не історик, і не буду вдаватись у висвітлення подій 1944 року в хронологічному порядку. Мені хотілось би  цією статтею привернути увагу до тих наших земляків, хто працював в тилу, в партизанських загонах, хто виборов право наступним поколінням на життя. Їх було більше 11 тисяч 700 чоловік – наших земляків, котрі  в роки війни звершили подвиг в ім'я Великої Перемоги.

3350 з них назавжди залишилися стояти в бронзі і граніті на всіх фронтових дорогах. І нема такого села, такої родини на Ковельщині, яких не торкнулась війна. Як вічна пам'ять про героїв, у наших селах стоять обеліски Слави, на меморіальних стелах яких викарбувані імена тих, хто загинув у війні.

Спливають роки, і щораз менше залишається серед нас ветеранів війни. Їх хочеться згадати всіх і назвати кожного, бо нині залишилося в живих всього 60 свідків минулих боїв. Посивілі і знесилені колишніми ранами, можливо, в чомусь недостатньо забезпечені в нинішніх складних умовах, вони не занепадають духом, прагнуть передати молоді, онукам свій життєвий досвід, свої знання, свою хліборобську мудрість, свою любов до України. 

Їхня пам'ять до дрібниць зберегла події тих далеких жорстоких часів, і їх розповіді з цікавістю слухають діти в школах та навчальних закладах.

Шанованим в селищі Голобах є орденоносець А. К. Щибря. Орденами  Червоної Зірки  нагороджені учасники бойових дій В. А. Вишневський з Великого Порська та В. Г. Мороз з Колодяжного. Невтомними, енергійними є і нині Я. П. Чуль з с. Ворони, М. Є. Катеринюк з Поворська. Нещодавно відзначили своє 90-річчя П. П. Кравчик з Дубового, М. С. Василюк з Козлинич. І старі, і малі знають та поважають завжди енергійну, життєрадісну М. А. Хом'як з Радошина, часто відвідують діти М. П. Ягоду з Нужеля.

Не можна не згадати сьогодні жінок-фронтовиків з добрим, щирим серцем, котрі пліч-о-пліч ішли з чоловіками дорогами війни. Це – Т. С. Кочубей з Голоб, Г. С. Оставська  з Козлинич, Н. С. Федоренко з Білашева та багато інших.

Хочеться ще й ще раз доземно вклонитись всім ветеранам, подякувати за їх бойовий і ратний подвиг, побажати всього найкращого! Живіть довго при доброму здоров'ї. 

Саме в цей час, коли Україна знову  чує вибухи бомб, Ви нам дуже потрібні як зразок патріотичного ставлення до рідної України, як символ  мужності і мудрості. Хай Бог додає Вам сил і наснаги на многії і благії літа!

Валентина СІЧКАР,

голова районної ветеранської організації.

Минає  сімдесят років з дня визволення земель Ковельщини від фашистських загарбників. Червень 1941 р. чорним крилом шуліки  затьмарив людям мирний день, розірвав його гулом ворожих літаків, окупаційний чобіт нищив цвіт нації. Три  довгих роки нашу хліборобську землю топтав ворог, яка стікала солдатською кров'ю, плакала гіркими вдовиними сльозами, здригалася від зойків маленьких дитячих сердець.
Окупанти  жорстоко вбивали людей, нищили, руйнували все, що вдалося нажити за роки мирної праці.
Та незламним був наш народ. Не було спокою ворогові. Партизанським  краєм стала Ковельщина. Ввійшла в історію діяльність голобського підпілля на чолі з Г. Мартинюком, велику роботу проводили партизани Поворська під керівництвом Петра Самчука.
Частиною опору фашистським окупантам  також була боротьба Української Повстанської Армії.
Пам'ятним для  жителів району став 1944 рік. Після вдало здійсненої Луцько-Рівненської військової наступальної операції почалось  визволення нашого краю. Першими у лютому того року були визволені села Заячівка,  Черемошне, Ситовичі, а також Козлиничі, Поворськ, Пісочне.
Найбільше наших сіл стали вільними в березні-квітні. Мир прийшов на територію Мельницької, Голобської, Підрізької, Колодяжненської, Уховецької, Поповичівської та інших сільських рад. Тяжкі бої точилися за Ковель.  І тільки 6 липня завершилось визволення сіл нашого району, коли ворога було вибито із Дубового, Люблинця, Будища, Волі-Ковельської.
Але я не історик, і не буду вдаватись у висвітлення подій 1944 року в хронологічному порядку. Мені хотілось би  цією статтею привернути увагу до тих наших земляків, хто працював в тилу, в партизанських загонах, хто виборов право наступним поколінням на життя. Їх було більше 11 тисяч 700 чоловік – наших земляків, котрі  в роки війни звершили подвиг в ім'я Великої Перемоги.
3350 з них назавжди залишилися стояти в бронзі і граніті на всіх фронтових дорогах. І нема такого села, такої родини на Ковельщині, яких не торкнулась війна. Як вічна пам'ять про героїв, у наших селах стоять обеліски Слави, на меморіальних стелах яких викарбувані імена тих, хто загинув у війні.
Спливають роки, і щораз менше залишається серед нас ветеранів війни. Їх хочеться згадати всіх і назвати кожного, бо нині залишилося в живих всього 60 свідків минулих боїв. Посивілі і знесилені колишніми ранами, можливо, в чомусь недостатньо забезпечені в нинішніх складних умовах, вони не занепадають духом, прагнуть передати молоді, онукам свій життєвий досвід, свої знання, свою хліборобську мудрість, свою любов до України.
Їхня пам'ять до дрібниць зберегла події тих далеких жорстоких часів, і їх розповіді з цікавістю слухають діти в школах та навчальних закладах.
Шанованим в селищі Голобах є орденоносець А. К. Щибря. Орденами  Червоної Зірки  нагороджені учасники бойових дій В. А. Вишневський з Великого Порська та В. Г. Мороз з Колодяжного. Невтомними, енергійними є і нині Я. П. Чуль з с. Ворони, М. Є. Катеринюк з Поворська. Нещодавно відзначили своє 90-річчя П. П. Кравчик з Дубового, М. С. Василюк з Козлинич. І старі, і малі знають та поважають завжди енергійну, життєрадісну М. А. Хом'як з Радошина, часто відвідують діти М. П. Ягоду з Нужеля.
Не можна не згадати сьогодні жінок-фронтовиків з добрим, щирим серцем, котрі пліч-о-пліч ішли з чоловіками дорогами війни. Це – Т. С. Кочубей з Голоб, Г. С. Оставська  з Козлинич, Н. С. Федоренко з Білашева та багато інших.
Хочеться ще й ще раз доземно вклонитись всім ветеранам, подякувати за їх бойовий і ратний подвиг, побажати всього найкращого! Живіть довго при доброму здоров'ї.
Саме в цей час, коли Україна знову  чує вибухи бомб, Ви нам дуже потрібні як зразок патріотичного ставлення до рідної України, як символ  мужності і мудрості. Хай Бог додає Вам сил і наснаги на многії і благії літа!
Валентина СІЧКАР, голова районної ветеранської організації.

Поїздка до святої обителі.

     Нещодавно ветерани Ковельщини побували у Милецькому Свято-Миколаївському чоловічому монастирі.
На цьому святому місці ми відчули подих глибокої давнини, поклонилися іконам, побували на могилі архімандрита Олексія, поставили свічки за здоров'я і мир на нашій землі.
За переказами,   монастир заснували  монахи Вербського чоловічого монастиря, що біля Ковеля.  Бо в період, коли він був знищений, монахи, які вижили, спустилися  по руслу річки Турії, шукаючи собі місця для життя і спокійного моління. Так і натрапили на маленьку старовинну дерев'яну церкву, що стояла серед дрімучих лісів і боліт. Саме там і почали монахи будувати собі монастир. І наче милість Божа поселилася в цьому краї. Кажуть, від слова "милість" і пішла назва села  Мильці та монастиря.
За легендою,  полюючи у тих краях, вперше монахів відвідав князь Федір Андрійович Сангушко, староста Волинський і маршалок землі Волинської.
Він був вражений глибокою духовністю і працьовитістю святих ченців, і, будучи людиною православної віри, побудував монастир, Свято-Миколаївську церкву, а пізніше і будинок монахів та усі господарські споруди. Водночас він подарував монахам декілька населених пунктів з усіма землями, озерами.
З  того  часу багато води збігло, і в усі часи обитель служила людям. У монастирі побували і визначні особистості. Неабиякий слід залишив, перебуваючи тут свого часу, Петро Могила. Його вразили архітектурні споруди і щира молитва монахів.
Часи змінювалися, і тільки у 1839 році монастир був приєднаний до Православної церкви. А після Першої світової війни у 1915 році його із 42 монахами евакуювали до Харкова.
Стіни обителі пам'ятають і трагічні сторінки. Так,  у 1943 році фашисти розстріляли усіх монахів. У післявоєнний період обитель була закрита. У 1947 році на території монастиря відкрили сільськогосподарське училище, а згодом — будинок-інтернат для інвалідів та одиноких.


















 Але минули атеїстичні часи, і у 1994 році Милецька свята обитель відродилася. Трудами братії вона постала з руїн, і тепер є воістину духовною перлиною нашого краю. Не припиняється сюди  потік вірян. Святим місцем на території монастиря є могила архімандрита Олексія, який життя віддав служінню Всевишньому.   А сам монастир, кажуть,  є справжньою духовною лікарнею.
Настоятель Голобського Свято-Георгіївського храму ієромонах Ніфонт разом з монахами відслужив молебень за здоров'я, за мир  і спокій в Україні, назвавши поіменно всіх жителів району, хто нині перебуває в бойових місцях (списки йому подали голови ветеранських організацій району).
Потім відбулася невимушена розмова з мешканцями монастиря. Ми  подарували їм вишитий рушник. Натомість вони запросили усіх до монастирської трапези.
Ветерани щиро вдячні за чудову поїздку голові райдержадміністрації Юрію Поліщуку, новообраному депутату обласної ради  Віктору Козаку. Дякуємо і священику о. Ніфонту за підтримку і молитву.
Валентина СІЧКАР.

Герої війни – наші земляк

   Весна 1944 року була холодна, сніжна, але жадана й довгоочікувана. Її поворчани чекали  майже три роки. Стільки часу тут лютувала війна, стукала важким болем в кожну домівку, кожну родину. З приходом весни село визволили від фашистів. Настали мирні дні відбудови, а фронт покотився далі на Захід, забираючи з собою односельчан, яким польовий військкомат вручив повістки.

    Повістку на фронт одержав й житель Поворська Андрій Катеринюк, якому виповнилось тільки 17. Відчув гіркоту війни не відразу. Спочатку була резервна частина в далекому Сибіру.

Багато хто пам'ятає татіщевські табори. Вже давно злетіли у вирій минулого ті далекі тривожні роки. Оті, що пекли сибірським морозом, голодними днями, окриком командирів. Здавалось, те, що пережив у далекі часи, мало забутися. Та ні. Пече в грудях важким спомином і сьогодні, ніби щось ворушить багаття болю.
– Як служилось? – перепитує ветеран. – Жили в землянках, які опалювали самі, возили сирі дрова за десятки кілометрів. Про харчування важко говорити. Здавалося, що це пережити не можна, але гірше нас чекало попереду.
Бойове хрещення отримав на фронті у Східній Прусії. Там було справжнє пекло. Війна наближалась до кінця. Фашист скаженів. Важко те, що дуже багато полягло наших хлопців: стільки смертей, понівечених людей – забути не можна.
Спливали роки, але в пам'яті ветерана не стираються спогади тих далеких подій. Іноді здавалось, що кінець світу, все в диму, вогні – одні вибухи і гуркіт кругом, а ти в окопі, або десь в розваленому будинку чи розтрощеній машині просив Бога допомоги, захисту, не раз прощаючись з білим світом. Тяжкі бої в м. Кенігсберзі. Там і застав День Перемоги – 9 травня.   
– В одну мить стало тихо-тихо. Капітуляція, кінець війни, – згадує фронтовик. – Що то було! Мені було вісімнадцять. Ми плакали і сміялись, бо вижили. Не вірилось, що живий, що пеклу кінець.
Правда, ще довго довелося служити в армії. Служба проходила у Москві. Тільки після того у 1951 році повернувся до рідного села. Як кажуть, голодний-холодний, але щасливий, бо вже вдома.
Село тоді загоювало рани війни. Будували хати замість зруйнованих, засівали поля. Хоч дуже любив село і землю, але сталося так, що влаштувався на залізницю в Ковелі.
Важка робота виснажувала, адже доводилось ремонтувати колії. Проте з роками налагодилось, ставало легше та й колектив хороший був. Знав Андрій Дмитрович свою справу, то й до пенсії працював. Хоча з селом не розлучався. Жив у селі з батьками. А коли зустрілася мила, хороша Надія, з якою пов'язав долю, збудували свою хату.
Доля подарувала родині дві дочки і сина. Правда, давно уже дружина пішла у Вічність, немає в живих і сина. В просторій хаті живе ветеран сам, хоча не забувають його доньки, онуки, злітаються до батьківської хати, щоби поділитись прожитим, отримати пораду.
Ось і нині, коли ми із сільським головою завітали до його домівки, нас радо зустріла донька, яка з Києва приїхала навідати рідну людину. Привітно запросила до хати. Від душі дякувала місцевій та районній владі за турботу про батька-ветерана. Бо зробили за рахунок держави ремонт, встановили нові вікна, двері, а ще доріжку від хати аж до вулиці бруківкою виклали.
– Велике "спасибі" – районному управлінню праці та соціального захисту населення за два інвалідні візки, – каже Андрій Дмитрович. – Одним у хаті пересуваюся, а іншим – на вулиці.
У День Перемоги соціальний працівник Тетяна Киричок завезла ветерана до обеліска Слави, де зустрівся з односельчанами.
Спілкуючись з цікавою, доброю, мужньою людиною, дивуюсь його оптимізму. Андрій Дмитрович, хоч і у інвалідному візку, веде активний спосіб життя. На столі – газети, журнали.
"Найбільше, – говорить фронтовик, – люблю свою "районку". Прочитаєш – і все про район, людей знаєш. Часом про когось знайомого якусь інформацію зустрінеш".
Щемить серце ветерана за сьогодення України, адже він знає, що таке війна, цінує мирний кожен день, бо він йому дорогий.
"Як погода впливає на настрій і стан здоров'я людини, так і сьогодні політичні події", – мовить фронтовик, котрий жодних новин не пропускає.
Ми переглядаємо старі фотографії. Тремтячою рукою перекладає пожовклі сімейні світлини. Вони йому дуже дорогі, викликають щем у серці, теплий спогад, бо то – його життя, за ними – далекий спогад босоногого дитинства, героїчної юності. Ні, він не нарікає на свою долю, жив і живе, як усі його односельчани: любить землю, село. А нині для ветерана найбільше щастя, коли відчуває турботу й тепло рідних людей, увагу оточуючих.
Валентина СІЧКАР.
НА ЗНІМКАХ: Андрій КАТЕРИНЮК в різні періоди життя.
Фото з домашнього архіву.

Вклонімося низько воїнам-визволителям!

Минає  сімдесят років з дня визволення земель Ковельщини від фашистських загарбників.

Червень 1941 р. чорним крилом шуліки  затьмарив людям мирний день, розірвав його гулом ворожих літаків, окупаційний чобіт нищив цвіт нації. Три  довгих роки нашу хліборобську землю топтав ворог, яка стікала солдатською кров'ю, плакала гіркими вдовиними сльозами, здригалася від зойків маленьких дитячих сердець.

Окупанти  жорстоко вбивали людей, нищили, руйнували все, що вдалося нажити за роки мирної праці.

Та незламним був наш народ. Не було спокою ворогові. Партизанським  краєм стала Ковельщина. Ввійшла в історію діяльність голобського підпілля на чолі з Г. Мартинюком, велику роботу проводили партизани Поворська під керівництвом Петра Самчука.

Частиною опору фашистським окупантам  також була боротьба Української Повстанської Армії.

Пам'ятним для  жителів району став 1944 рік. Після вдало здійсненої Луцько-Рівненської військової наступальної операції почалось  визволення нашого краю. Першими у лютому того року були визволені села Заячівка,  Черемошне, Ситовичі, а також Козлиничі, Поворськ, Пісочне.

Найбільше наших сіл стали вільними в березні-квітні. Мир прийшов на територію Мельницької, Голобської, Підрізької, Колодяжненської, Уховецької, Поповичівської та інших сільських рад. Тяжкі бої точилися за Ковель.  І тільки 6 липня завершилось визволення сіл нашого району, коли ворога було вибито із Дубового, Люблинця, Будища, Волі-Ковельської.

Але я не історик, і не буду вдаватись у висвітлення подій 1944 року в хронологічному порядку. Мені хотілось би  цією статтею привернути увагу до тих наших земляків, хто працював в тилу, в партизанських загонах, хто виборов право наступним поколінням на життя. Їх було більше 11 тисяч 700 чоловік – наших земляків, котрі  в роки війни звершили подвиг в ім'я Великої Перемоги.

3350 з них назавжди залишилися стояти в бронзі і граніті на всіх фронтових дорогах. І нема такого села, такої родини на Ковельщині, яких не торкнулась війна. Як вічна пам'ять про героїв, у наших селах стоять обеліски Слави, на меморіальних стелах яких викарбувані імена тих, хто загинув у війні.

Спливають роки, і щораз менше залишається серед нас ветеранів війни. Їх хочеться згадати всіх і назвати кожного, бо нині залишилося в живих всього 60 свідків минулих боїв. Посивілі і знесилені колишніми ранами, можливо, в чомусь недостатньо забезпечені в нинішніх складних умовах, вони не занепадають духом, прагнуть передати молоді, онукам свій життєвий досвід, свої знання, свою хліборобську мудрість, свою любов до України. 

Їхня пам'ять до дрібниць зберегла події тих далеких жорстоких часів, і їх розповіді з цікавістю слухають діти в школах та навчальних закладах.

Шанованим в селищі Голобах є орденоносець А. К. Щибря. Орденами  Червоної Зірки  нагороджені учасники бойових дій В. А. Вишневський з Великого Порська та В. Г. Мороз з Колодяжного. Невтомними, енергійними є і нині Я. П. Чуль з с. Ворони, М. Є. Катеринюк з Поворська. Нещодавно відзначили своє 90-річчя П. П. Кравчик з Дубового, М. С. Василюк з Козлинич. І старі, і малі знають та поважають завжди енергійну, життєрадісну М. А. Хом'як з Радошина, часто відвідують діти М. П. Ягоду з Нужеля.

Не можна не згадати сьогодні жінок-фронтовиків з добрим, щирим серцем, котрі пліч-о-пліч ішли з чоловіками дорогами війни. Це – Т. С. Кочубей з Голоб, Г. С. Оставська  з Козлинич, Н. С. Федоренко з Білашева та багато інших.

Хочеться ще й ще раз доземно вклонитись всім ветеранам, подякувати за їх бойовий і ратний подвиг, побажати всього найкращого! Живіть довго при доброму здоров'ї. 

Саме в цей час, коли Україна знову  чує вибухи бомб, Ви нам дуже потрібні як зразок патріотичного ставлення до рідної України, як символ  мужності і мудрості. Хай Бог додає Вам сил і наснаги на многії і благії літа!

Валентина СІЧКАР,

голова районної ветеранської організації.

Минає  сімдесят років з дня визволення земель Ковельщини від фашистських загарбників.
Червень 1941 р. чорним крилом шуліки  затьмарив людям мирний день, розірвав його гулом ворожих літаків, окупаційний чобіт нищив цвіт нації. Три  довгих роки нашу хліборобську землю топтав ворог, яка стікала солдатською кров'ю, плакала гіркими вдовиними сльозами, здригалася від зойків маленьких дитячих сердець.
Окупанти  жорстоко вбивали людей, нищили, руйнували все, що вдалося нажити за роки мирної праці.
Та незламним був наш народ. Не було спокою ворогові. Партизанським  краєм стала Ковельщина. Ввійшла в історію діяльність голобського підпілля на чолі з Г. Мартинюком, велику роботу проводили партизани Поворська під керівництвом Петра Самчука.
Частиною опору фашистським окупантам  також була боротьба Української Повстанської Армії.
Пам'ятним для  жителів району став 1944 рік. Після вдало здійсненої Луцько-Рівненської військової наступальної операції почалось  визволення нашого краю. Першими у лютому того року були визволені села Заячівка,  Черемошне, Ситовичі, а також Козлиничі, Поворськ, Пісочне.
Найбільше наших сіл стали вільними в березні-квітні. Мир прийшов на територію Мельницької, Голобської, Підрізької, Колодяжненської, Уховецької, Поповичівської та інших сільських рад. Тяжкі бої точилися за Ковель.  І тільки 6 липня завершилось визволення сіл нашого району, коли ворога було вибито із Дубового, Люблинця, Будища, Волі-Ковельської.
Але я не історик, і не буду вдаватись у висвітлення подій 1944 року в хронологічному порядку. Мені хотілось би  цією статтею привернути увагу до тих наших земляків, хто працював в тилу, в партизанських загонах, хто виборов право наступним поколінням на життя. Їх було більше 11 тисяч 700 чоловік – наших земляків, котрі  в роки війни звершили подвиг в ім'я Великої Перемоги.
3350 з них назавжди залишилися стояти в бронзі і граніті на всіх фронтових дорогах. І нема такого села, такої родини на Ковельщині, яких не торкнулась війна. Як вічна пам'ять про героїв, у наших селах стоять обеліски Слави, на меморіальних стелах яких викарбувані імена тих, хто загинув у війні.
Спливають роки, і щораз менше залишається серед нас ветеранів війни. Їх хочеться згадати всіх і назвати кожного, бо нині залишилося в живих всього 60 свідків минулих боїв. Посивілі і знесилені колишніми ранами, можливо, в чомусь недостатньо забезпечені в нинішніх складних умовах, вони не занепадають духом, прагнуть передати молоді, онукам свій життєвий досвід, свої знання, свою хліборобську мудрість, свою любов до України.
Їхня пам'ять до дрібниць зберегла події тих далеких жорстоких часів, і їх розповіді з цікавістю слухають діти в школах та навчальних закладах.
Шанованим в селищі Голобах є орденоносець А. К. Щибря. Орденами  Червоної Зірки  нагороджені учасники бойових дій В. А. Вишневський з Великого Порська та В. Г. Мороз з Колодяжного. Невтомними, енергійними є і нині Я. П. Чуль з с. Ворони, М. Є. Катеринюк з Поворська. Нещодавно відзначили своє 90-річчя П. П. Кравчик з Дубового, М. С. Василюк з Козлинич. І старі, і малі знають та поважають завжди енергійну, життєрадісну М. А. Хом'як з Радошина, часто відвідують діти М. П. Ягоду з Нужеля.
Не можна не згадати сьогодні жінок-фронтовиків з добрим, щирим серцем, котрі пліч-о-пліч ішли з чоловіками дорогами війни. Це – Т. С. Кочубей з Голоб, Г. С. Оставська  з Козлинич, Н. С. Федоренко з Білашева та багато інших.
Хочеться ще й ще раз доземно вклонитись всім ветеранам, подякувати за їх бойовий і ратний подвиг, побажати всього найкращого! Живіть довго при доброму здоров'ї.
Саме в цей час, коли Україна знову  чує вибухи бомб, Ви нам дуже потрібні як зразок патріотичного ставлення до рідної України, як символ  мужності і мудрості. Хай Бог додає Вам сил і наснаги на многії і благії літа!
Валентина СІЧКАР, голова районної ветеранської організації.

Ніхто не забутий

 З нагоди відзначення Дня скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні   відбулися покладання вінків, квітів до меморіалу Слави в  Ковелі та до обеліска Слави в  Голобах, мітинги-реквієми.

Мітинг-реквієм біля обеліска Слави в Голобах розпочала голова Ковельської районної організації ветеранів України Валентина Січкар. До учасників заходу звернулися голова райдержадміністрації Юрій Поліщук, голова районної ради Ігор Верчук, настоятель церкви святих Петра і Павла УПЦ КП отець Андрій.

 "З перших днів війни Ковельщина стала на захист рідного краю, — відзначив Юрій  Поліщук. — Вічно пам'ятати про полеглих, віддавати шану учасникам війни, ветеранам, які є сьогодні серед нас, оточити їх увагою, повагою та любов'ю — наш святий обов'язок. Ми повинні пам'ятати і вшановувати героїв, які не повернулися з поля бою, низько вклонятися нашим ветеранам, свідкам воєнного лихоліття". 

Спогадами про пережите поділився ветеран війни Володимир Ковальчук.

Хвилиною мовчання присутні вшанували пам'ять тих, хто віддав своє життя заради Перемоги та відійшов у безсмертя.

Молебень за померлими та загиблими відслужив благочинний Голобського благочинного округу, настоятель Свято-Георгіївської  церкви отець Ніфонт та священики УПЦ.

 Вінки до місць захоронень  поклали голова райдержадміністрації Юрій Поліщук, голова районної ради Ігор Верчук, ветерани, учні, громадськість міста і району.

Зворушливо й емоційно

    "Зустріч без прощань" – так назвали засідання клубу "Надвечір'я" у Поворську, який об'єднав ветеранів війни і праці, які в черговий раз змогли зустрітися, аби порадіти життю й поділитися спогадами.
   Відомо, коли людина працює, – потрібна всім. Але коли, як кажуть, пішла на заслужений відпочинок, її іноді забувають. Важко залишатись наодинці із самотністю. Добре, якщо є діти, онуки. А коли їх нема або ж вони далеко розлетілись із батьківського гнізда?
Тоді на допомогу одиноким і хворим приходять працьовиті й милосердні соціальні працівники. Це – колектив, який у Поворську не тільки вирішує різні життєві проблеми своїх підопічних, але й організовує їм змістовний відпочинок.
   Цього разу святкової атмосфери на зустрічі додала змістовно складена програма за участю працівників культури, викладачів музшколи. Ведучі зустрічі Світлана Сільчук та Ірина Федькович щирі слова вітань переплітали із спогадами про життєві долі ветеранів, яких пізніше запросили до святково накритих столів, де їх пригощали навіть варениками.

    Гості свята – вчорашні хлібороби, працівники торгівлі, хлібопекарні, медики, вчителі, люди, які багаті життєвим досвідом, хліборобською мудрістю, невтомністю рук і сердець, великою любов'ю до землі. Воістину вони є гордістю села, багато з них і нині служать дороговказом в оволодінні секретами життєвої мудрості.

    З хвилюванням слухали присутні розповіді, ніби перегортали сторінки свого життя. Згадали і грізні роки війни. Слова щирої вдячності прозвучали солдатам Миколі Катеринюку, Сергію Савчуку, Федору Дятлу, Філімону Демчуку, Володимиру Матяшуку.
Нелегким було і повоєнне життя, коли вони молодими взяли на свої плечі повоєнний тягар відбудови. І все, що нині є в селі, – це їхня невтомна праця. Скромні й працьовиті, вони "тримали в руках вила і граблі, тримали зброю у лиху годину, дітей ростили на своїй землі, і шанували у собі людину".

    А нині ніби помолоділи, на мить згадали, як брали участь у сільській самодіяльності, а тому зворушені були віночком пісень на свою адресу. Святковій атмосфері сприяли виступи Володимира Гриценюка, Сергія Бондарчука, Івана та Юлії Федьковичів.
Гарно співала "Про Україну" Софія Матяшук, порадувала піснями Ліда Копанчук, заворожила своєю поезією Віра Тарасюк. А хто не знає Ніни Семенчук, котра щоразу дивує вишивками? Неперевершеним був виступ  "Поворського батальйону", до складу якого входять соціальні працівники села на чолі із Світланою Кавун.

    Варто відзначити, що у колективу соціальних працівників Поворська завжди – злагоджена робота. Терпіння, душевне тепло, щедрість несуть вони з собою, вирушаючи у домівки до своїх підопічних. Добре розуміють, що соціальна робота – це не просто професія, це – спосіб життя.
У цій благородній справі їм охоче допомагає відділ соціально-побутових адаптацій районного територіального центру з обслуговування одиноких. Завідує ним Катерина Ваколюк, яка вміло допомагає налагодити спільно із сільською радою надання соціальних послуг ветеранам, які перебувають у складних життєвих ситуаціях, і спрямувати роботу на продовження їх активного довголіття.

В.В.Січкар