Вклонімося низько воїнам-визволителям!

Минає  сімдесят років з дня визволення земель Ковельщини від фашистських загарбників.

Червень 1941 р. чорним крилом шуліки  затьмарив людям мирний день, розірвав його гулом ворожих літаків, окупаційний чобіт нищив цвіт нації. Три  довгих роки нашу хліборобську землю топтав ворог, яка стікала солдатською кров'ю, плакала гіркими вдовиними сльозами, здригалася від зойків маленьких дитячих сердець.

Окупанти  жорстоко вбивали людей, нищили, руйнували все, що вдалося нажити за роки мирної праці.

Та незламним був наш народ. Не було спокою ворогові. Партизанським  краєм стала Ковельщина. Ввійшла в історію діяльність голобського підпілля на чолі з Г. Мартинюком, велику роботу проводили партизани Поворська під керівництвом Петра Самчука.

Частиною опору фашистським окупантам  також була боротьба Української Повстанської Армії.

Пам'ятним для  жителів району став 1944 рік. Після вдало здійсненої Луцько-Рівненської військової наступальної операції почалось  визволення нашого краю. Першими у лютому того року були визволені села Заячівка,  Черемошне, Ситовичі, а також Козлиничі, Поворськ, Пісочне.

Найбільше наших сіл стали вільними в березні-квітні. Мир прийшов на територію Мельницької, Голобської, Підрізької, Колодяжненської, Уховецької, Поповичівської та інших сільських рад. Тяжкі бої точилися за Ковель.  І тільки 6 липня завершилось визволення сіл нашого району, коли ворога було вибито із Дубового, Люблинця, Будища, Волі-Ковельської.

Але я не історик, і не буду вдаватись у висвітлення подій 1944 року в хронологічному порядку. Мені хотілось би  цією статтею привернути увагу до тих наших земляків, хто працював в тилу, в партизанських загонах, хто виборов право наступним поколінням на життя. Їх було більше 11 тисяч 700 чоловік – наших земляків, котрі  в роки війни звершили подвиг в ім'я Великої Перемоги.

3350 з них назавжди залишилися стояти в бронзі і граніті на всіх фронтових дорогах. І нема такого села, такої родини на Ковельщині, яких не торкнулась війна. Як вічна пам'ять про героїв, у наших селах стоять обеліски Слави, на меморіальних стелах яких викарбувані імена тих, хто загинув у війні.

Спливають роки, і щораз менше залишається серед нас ветеранів війни. Їх хочеться згадати всіх і назвати кожного, бо нині залишилося в живих всього 60 свідків минулих боїв. Посивілі і знесилені колишніми ранами, можливо, в чомусь недостатньо забезпечені в нинішніх складних умовах, вони не занепадають духом, прагнуть передати молоді, онукам свій життєвий досвід, свої знання, свою хліборобську мудрість, свою любов до України. 

Їхня пам'ять до дрібниць зберегла події тих далеких жорстоких часів, і їх розповіді з цікавістю слухають діти в школах та навчальних закладах.

Шанованим в селищі Голобах є орденоносець А. К. Щибря. Орденами  Червоної Зірки  нагороджені учасники бойових дій В. А. Вишневський з Великого Порська та В. Г. Мороз з Колодяжного. Невтомними, енергійними є і нині Я. П. Чуль з с. Ворони, М. Є. Катеринюк з Поворська. Нещодавно відзначили своє 90-річчя П. П. Кравчик з Дубового, М. С. Василюк з Козлинич. І старі, і малі знають та поважають завжди енергійну, життєрадісну М. А. Хом'як з Радошина, часто відвідують діти М. П. Ягоду з Нужеля.

Не можна не згадати сьогодні жінок-фронтовиків з добрим, щирим серцем, котрі пліч-о-пліч ішли з чоловіками дорогами війни. Це – Т. С. Кочубей з Голоб, Г. С. Оставська  з Козлинич, Н. С. Федоренко з Білашева та багато інших.

Хочеться ще й ще раз доземно вклонитись всім ветеранам, подякувати за їх бойовий і ратний подвиг, побажати всього найкращого! Живіть довго при доброму здоров'ї. 

Саме в цей час, коли Україна знову  чує вибухи бомб, Ви нам дуже потрібні як зразок патріотичного ставлення до рідної України, як символ  мужності і мудрості. Хай Бог додає Вам сил і наснаги на многії і благії літа!

Валентина СІЧКАР,

голова районної ветеранської організації.

Минає  сімдесят років з дня визволення земель Ковельщини від фашистських загарбників. Червень 1941 р. чорним крилом шуліки  затьмарив людям мирний день, розірвав його гулом ворожих літаків, окупаційний чобіт нищив цвіт нації. Три  довгих роки нашу хліборобську землю топтав ворог, яка стікала солдатською кров'ю, плакала гіркими вдовиними сльозами, здригалася від зойків маленьких дитячих сердець.
Окупанти  жорстоко вбивали людей, нищили, руйнували все, що вдалося нажити за роки мирної праці.
Та незламним був наш народ. Не було спокою ворогові. Партизанським  краєм стала Ковельщина. Ввійшла в історію діяльність голобського підпілля на чолі з Г. Мартинюком, велику роботу проводили партизани Поворська під керівництвом Петра Самчука.
Частиною опору фашистським окупантам  також була боротьба Української Повстанської Армії.
Пам'ятним для  жителів району став 1944 рік. Після вдало здійсненої Луцько-Рівненської військової наступальної операції почалось  визволення нашого краю. Першими у лютому того року були визволені села Заячівка,  Черемошне, Ситовичі, а також Козлиничі, Поворськ, Пісочне.
Найбільше наших сіл стали вільними в березні-квітні. Мир прийшов на територію Мельницької, Голобської, Підрізької, Колодяжненської, Уховецької, Поповичівської та інших сільських рад. Тяжкі бої точилися за Ковель.  І тільки 6 липня завершилось визволення сіл нашого району, коли ворога було вибито із Дубового, Люблинця, Будища, Волі-Ковельської.
Але я не історик, і не буду вдаватись у висвітлення подій 1944 року в хронологічному порядку. Мені хотілось би  цією статтею привернути увагу до тих наших земляків, хто працював в тилу, в партизанських загонах, хто виборов право наступним поколінням на життя. Їх було більше 11 тисяч 700 чоловік – наших земляків, котрі  в роки війни звершили подвиг в ім'я Великої Перемоги.
3350 з них назавжди залишилися стояти в бронзі і граніті на всіх фронтових дорогах. І нема такого села, такої родини на Ковельщині, яких не торкнулась війна. Як вічна пам'ять про героїв, у наших селах стоять обеліски Слави, на меморіальних стелах яких викарбувані імена тих, хто загинув у війні.
Спливають роки, і щораз менше залишається серед нас ветеранів війни. Їх хочеться згадати всіх і назвати кожного, бо нині залишилося в живих всього 60 свідків минулих боїв. Посивілі і знесилені колишніми ранами, можливо, в чомусь недостатньо забезпечені в нинішніх складних умовах, вони не занепадають духом, прагнуть передати молоді, онукам свій життєвий досвід, свої знання, свою хліборобську мудрість, свою любов до України.
Їхня пам'ять до дрібниць зберегла події тих далеких жорстоких часів, і їх розповіді з цікавістю слухають діти в школах та навчальних закладах.
Шанованим в селищі Голобах є орденоносець А. К. Щибря. Орденами  Червоної Зірки  нагороджені учасники бойових дій В. А. Вишневський з Великого Порська та В. Г. Мороз з Колодяжного. Невтомними, енергійними є і нині Я. П. Чуль з с. Ворони, М. Є. Катеринюк з Поворська. Нещодавно відзначили своє 90-річчя П. П. Кравчик з Дубового, М. С. Василюк з Козлинич. І старі, і малі знають та поважають завжди енергійну, життєрадісну М. А. Хом'як з Радошина, часто відвідують діти М. П. Ягоду з Нужеля.
Не можна не згадати сьогодні жінок-фронтовиків з добрим, щирим серцем, котрі пліч-о-пліч ішли з чоловіками дорогами війни. Це – Т. С. Кочубей з Голоб, Г. С. Оставська  з Козлинич, Н. С. Федоренко з Білашева та багато інших.
Хочеться ще й ще раз доземно вклонитись всім ветеранам, подякувати за їх бойовий і ратний подвиг, побажати всього найкращого! Живіть довго при доброму здоров'ї.
Саме в цей час, коли Україна знову  чує вибухи бомб, Ви нам дуже потрібні як зразок патріотичного ставлення до рідної України, як символ  мужності і мудрості. Хай Бог додає Вам сил і наснаги на многії і благії літа!
Валентина СІЧКАР, голова районної ветеранської організації.