Герої війни – наші земляк

   Весна 1944 року була холодна, сніжна, але жадана й довгоочікувана. Її поворчани чекали  майже три роки. Стільки часу тут лютувала війна, стукала важким болем в кожну домівку, кожну родину. З приходом весни село визволили від фашистів. Настали мирні дні відбудови, а фронт покотився далі на Захід, забираючи з собою односельчан, яким польовий військкомат вручив повістки.

    Повістку на фронт одержав й житель Поворська Андрій Катеринюк, якому виповнилось тільки 17. Відчув гіркоту війни не відразу. Спочатку була резервна частина в далекому Сибіру.

Багато хто пам'ятає татіщевські табори. Вже давно злетіли у вирій минулого ті далекі тривожні роки. Оті, що пекли сибірським морозом, голодними днями, окриком командирів. Здавалось, те, що пережив у далекі часи, мало забутися. Та ні. Пече в грудях важким спомином і сьогодні, ніби щось ворушить багаття болю.
– Як служилось? – перепитує ветеран. – Жили в землянках, які опалювали самі, возили сирі дрова за десятки кілометрів. Про харчування важко говорити. Здавалося, що це пережити не можна, але гірше нас чекало попереду.
Бойове хрещення отримав на фронті у Східній Прусії. Там було справжнє пекло. Війна наближалась до кінця. Фашист скаженів. Важко те, що дуже багато полягло наших хлопців: стільки смертей, понівечених людей – забути не можна.
Спливали роки, але в пам'яті ветерана не стираються спогади тих далеких подій. Іноді здавалось, що кінець світу, все в диму, вогні – одні вибухи і гуркіт кругом, а ти в окопі, або десь в розваленому будинку чи розтрощеній машині просив Бога допомоги, захисту, не раз прощаючись з білим світом. Тяжкі бої в м. Кенігсберзі. Там і застав День Перемоги – 9 травня.   
– В одну мить стало тихо-тихо. Капітуляція, кінець війни, – згадує фронтовик. – Що то було! Мені було вісімнадцять. Ми плакали і сміялись, бо вижили. Не вірилось, що живий, що пеклу кінець.
Правда, ще довго довелося служити в армії. Служба проходила у Москві. Тільки після того у 1951 році повернувся до рідного села. Як кажуть, голодний-холодний, але щасливий, бо вже вдома.
Село тоді загоювало рани війни. Будували хати замість зруйнованих, засівали поля. Хоч дуже любив село і землю, але сталося так, що влаштувався на залізницю в Ковелі.
Важка робота виснажувала, адже доводилось ремонтувати колії. Проте з роками налагодилось, ставало легше та й колектив хороший був. Знав Андрій Дмитрович свою справу, то й до пенсії працював. Хоча з селом не розлучався. Жив у селі з батьками. А коли зустрілася мила, хороша Надія, з якою пов'язав долю, збудували свою хату.
Доля подарувала родині дві дочки і сина. Правда, давно уже дружина пішла у Вічність, немає в живих і сина. В просторій хаті живе ветеран сам, хоча не забувають його доньки, онуки, злітаються до батьківської хати, щоби поділитись прожитим, отримати пораду.
Ось і нині, коли ми із сільським головою завітали до його домівки, нас радо зустріла донька, яка з Києва приїхала навідати рідну людину. Привітно запросила до хати. Від душі дякувала місцевій та районній владі за турботу про батька-ветерана. Бо зробили за рахунок держави ремонт, встановили нові вікна, двері, а ще доріжку від хати аж до вулиці бруківкою виклали.
– Велике "спасибі" – районному управлінню праці та соціального захисту населення за два інвалідні візки, – каже Андрій Дмитрович. – Одним у хаті пересуваюся, а іншим – на вулиці.
У День Перемоги соціальний працівник Тетяна Киричок завезла ветерана до обеліска Слави, де зустрівся з односельчанами.
Спілкуючись з цікавою, доброю, мужньою людиною, дивуюсь його оптимізму. Андрій Дмитрович, хоч і у інвалідному візку, веде активний спосіб життя. На столі – газети, журнали.
"Найбільше, – говорить фронтовик, – люблю свою "районку". Прочитаєш – і все про район, людей знаєш. Часом про когось знайомого якусь інформацію зустрінеш".
Щемить серце ветерана за сьогодення України, адже він знає, що таке війна, цінує мирний кожен день, бо він йому дорогий.
"Як погода впливає на настрій і стан здоров'я людини, так і сьогодні політичні події", – мовить фронтовик, котрий жодних новин не пропускає.
Ми переглядаємо старі фотографії. Тремтячою рукою перекладає пожовклі сімейні світлини. Вони йому дуже дорогі, викликають щем у серці, теплий спогад, бо то – його життя, за ними – далекий спогад босоногого дитинства, героїчної юності. Ні, він не нарікає на свою долю, жив і живе, як усі його односельчани: любить землю, село. А нині для ветерана найбільше щастя, коли відчуває турботу й тепло рідних людей, увагу оточуючих.
Валентина СІЧКАР.
НА ЗНІМКАХ: Андрій КАТЕРИНЮК в різні періоди життя.
Фото з домашнього архіву.