Як живете, ветерани?

А живуть вони, як правило, скромно, невибагливо, трудяться в міру своїх сил, яких все менше і менше з роками, просять у Бога здоров'я і радіють, коли хтось зайде  до  їх домівок…

 

Таких людей у нашому районі майже 12 тисяч. Серед них уже чимало хворих, немічних, одиноких, які потребують не лише матеріальної підтримки, допомоги, але й просто людського спілкування, повсякденної турботи, бо в багатьох  діти живуть далеко і не часто приїжджають.
Отож, аби ми не забували тих, хто поруч і потребує допомоги, уваги, проявляли до них милосердя, любов, доброту, й запровадили у державі 1 жовтня День ветерана.
Напередодні ми з директором  територіального центру соціального обслуговування ветеранів Аркадієм Степанюком побували в домівках багатьох ветеранів, поцікавилися їх життям.
У Голобах  завітали до Катерини Коренги (знімок 1), у якої того дня був день народження. Від колективу лікарні, де вона працювала, їй подарували великий букет, привітали. Також не забула привітати й соціальна працівниця Таня.
Не нарікає на свою долю ветеран медицини, яка народилася в далекому селі на Запоріжжі у багатодітній родині. Під час війни її 15-літньою вивезли на примусові роботи до Німеччини, де тяжко працювала майже три роки.
Після війни Катерина Михайлівна вчилася в медучилищі, і як молодий спеціаліст прибула на Ковельщину працювати. Спочатку у Гончий Брід, а потім її запросили в Голобську лікарню, де трудилася  понад 40 років, була старшою медсестрою. У Голобах  їй стрівся Георгій Іванович, з яким багато років йшли разом по життю. На жаль, чоловік уже відійшов у Вічність, а жінка сама радіє успіхам доньки і сина, онукам, правнукам. Діти працюють далеко від отчої хати, але не забувають маму.

У нас в районі багато ветеранів-медиків, і про кожного хотілося б розповісти, подякувати. Отож, провідали ми ще   в минулому лейтенанта медичної служби Катерину Слюсарчук, яка все життя  була і є доброю та чуйною сільською "дохторкою" у Жмудчому. Її дитинство пройшло на Чернігівщині. Дивом вдалося вижити, бо тоді голодна смерть косила в селі всіх підряд. Дівчинка тому й хотіла стати лікарем, аби рятувати людей.
Медичну школу Катерина Сергіївна закінчила в Конотопі, але всі мрії перекреслила війна. І фронтову біографію розпочала вона медсестрою (знімок 2) в польовому госпіталі під Сумами. Скільки горя, скалічених життів, сліз, розчарувань було! І одна незабутня радість – День Перемоги.
Після війни доля привела фронтовичку у с. Жмудче. Беручка, знаюча, старанна, вона швидко увійшла в довіру селян, які неодноразово обирали її депутатом сільради, а портрет трудівниці занесли у "Книгу Пошани". Тут вийшла заміж теж за фронтовика, народила троє діток. Прожили з чоловіком, ділячи труднощі і радощі навпіл. Вже дорослі онуки, є правнуки, а "медичка" так само не відмовляє у допомозі людям, порадить кожному, якщо просять…
А життя незбагненне, непередбачуване. Чи сподівалася Марія Місюк (знімок 3), яка родом із Дніпропетровщини, що жити і працювати їй доведеться на Волині, що Бруховичівська школа стане їй рідною, а люди – близькими і дорогими?
Хоч вже чимало років Марія Федорівна на заслуженому відпочинку, та не забувають її колишні учні, дарують квіти, які жіночка понад усе любить. І нині з ранньої весни до пізньої осені її оселя оповита  різнобарвним віночком. А коли ще працювала  вчителем біології, то не лише клумби були біля школи, а й на тваринницьких фермах, тракторних станах, біля клубу, медпункту. Разом  із школярами   прикрашала село квітами, обсаджувала деревами, прищеплюючи дітям  любов до природи. І досі радує всіх їхня  алея тополь.
Марія Федорівна – "Відмінник освіти", має багато нагород за працю, і вдячна долі, що довелося працювати у чудовому шкільному колективі, директором якого був її чоловік…
Дорога завела нас і в село  Підліси до Олени Хом'як – ветерана із складною жіночою  долею.  Вона тут і народилася, працювала завжди важко у колгоспі: у ланці, на фермі дояркою. Як виросли діти, створили свої сім'ї, то й онуками жіночка тішилася, на пенсію зібралася. Аж тут – горе: трагічно загинула дочка, залишивши п'ятеро дітей, найменшій і року не було. І знову Олена Дементіївна стала мамою для своїх онуків. "За слізьми і світу не бачила, – згадує згорьована бабуся, – думала – не витримаю". Але, дивлячись на сиріт, мусила знаходити сили, давати їм раду. Оточила внучат ласкою, увагою, теплом свофо серця, недосипала, тяжко працювала, щоб одягнути, нагодувати, взути їх.
І діти виросли, розлетілися з бабусиної хати. Нині вона живе з меншою онукою, оточена теплом і любов'ю.
Приїхали ми  й у віддалене село Арсеновичі, де познайомилися з чудовим  подружжям Шумируків – Лукією Федосіївною,  "дитиною війни" та Олександром Федоровичем (знімок 4), учасником війни. Вони уже розміняли восьмий десяток, хворіють, бо ж нелегке життя прожили. Обоє – великі трудолюби. Господар працював на місцевому цегельному заводі, господиня – у колгоспі. Згадують,   яке було насичене життя, як процвітали колгосп і завод, і шкодують, що все розвалилося.
Доля подарувала їм трьох доньок, які відлетіли з батьківського гнізда, але приїжджають, допомагають, хоч не завжди мають час. Тож попросили тепер ветерани допомоги від територіального центру.
Розповідь про заслужених людей-ветеранів можна продовжувати, бо в кожному селі вони живуть, і  на схилі літ про тих, кому потрібна допомога, турбується нині  держава, за що всі дякували.
Валентина СІЧКАР.