Напевно, всім нам відома така проста істина: де б ти не був, скільки років не прожив, завжди тебе манить край, де ти виріс, вчився, набирався життєвої мудрості, творив добро, цінував справжню людську дружбу. Вертаєшся туди, бо там – твоє коріння.

Через 46 років я повернулася у своє рідне селище Голоби. Багато чого змінилося в ньому за цей період, а також змінилися і ми. Мені довелося звикати до інших умов життя, налагоджувати стосунки з односельчанами, знайомитися з новими людьми, хоча це не так просто.

Я часто навідуюся до нашої бібліотеки, тому що люблю літературу. Одного разу я познайомилася там з Валентиною Іванівною Остапчук. І відразу пройнялася симпатією до цієї жінки. Ми знайшли спільну мову, адже обидві любимо читати, це нас поріднило. Тепер часто зустрічаємось на різних заходах у селищі і навіть  за його межами.

Великим здивуванням для мене стала звістка, що Валентина Іванівна пише книги – такі,  як "Дорогами життя" і "На перехрестях долі". Пише легко і цікаво. 

Її новели, нариси, оповідання –  про людей, які живуть і трудяться поряд, яких їй довелось зустріти на життєвих дорогах, про події, які відбуваються навколо. Разом із своїми героями вона готова ділити радощі і печалі, радити, вірити й прощати, вчити розпізнавати добро та  зло.  Це – жінка з відкритим серцем,  доброю душею, з мудрим поглядом на життя.

Спілкуючись, відчуваєш її сильну внутрішню енергію, яка теплою хвилею обволікає міцно тебе.

З Валентиною Іванівною ми знову побесідували нещодавно в бібліотеці, серед її літературного багатства. Випала нагода взяти коротеньке інтерв'ю. 

– Ви родом з прекрасного козацького міста Черкас. Яким був Ваш шлях на Волинь?

– Вся моя свідома юність пройшла у читанні і мріях про Лесин край. Після закінчення педагогічного училища я опинилась в обіймах волинської природи. Працювала в семи населених пунктах. Всюди лишилися друзі, знайомі, колеги. Донині згадую свою Черкащину і все, що пов'язане з нею. 

Не забуваю рідну землю, де народилась. Ось і цього разу їздила на храмове свято Михайла. Зібралась майже вся родина, було приємно побачитись, поспілкуватись. Насамперед, відвідала святе місце – кладовище, уклонилась всім рідним могилам, серед яких –  і матусина.

– Як часто приїжджають до Вас діти, онуки?

– Бог дав нам з чоловіком дві доньки та сина. Я пишаюся ними. Вони гарні, порядні люди. З самого дитинства ми намагалися вкласти у їх душі щось світле, людське. Сьогодні я в самотності  (пройшло вже чимало років із дня смерті мого чоловіка). Та з гордістю пожинаю результати нашої важкої виховної праці та втішена ними.

Щодо онуків, то їх шестеро. Усі вони в різних кінцях світу, там, де доля дозволила звити свої сімейні гніздечка. Я до них, по можливості, їду. Тільки до Нью-Йорка ніяк не можу добратися. Там живе і працює онучка Ірина. Вона раз в рік до нас приїжджає. Це – велика сімейна радість.

Зазвичай, наша родина зустрічається на свята та дні народження. 

Я щаслива тим, що дочекалася четвертого покоління, тішуся правнучком Вітюньою.

– Нині Ви на заслуженому відпочинку. Чи з'явилося більше вільного часу?

– Голоби є моєю другою домівкою, саме у цій землі пуповини моїх дітей. 

Я намагаюся брати активну участь у громадському житті селища, оскільки маю життєву позицію і радо ділюся набутим досвідом. 

Також виконую обов'язки секретаря ветеранської організації.  Часто буваю на масових заходах для ветеранів. А про цікаві зустрічі з людьми і про їхні спогади я пишу нариси до газети. Одним словом, намагаюся жити дружно і мирно як із сусідом, так і з кожним. Чого й бажаю всім, особливо у цей час.

 А я, в свою чергу, від душі хочу побажати Валентині Іванівні радісних і щасливих днів, міцного здоров'я, невичерпної енергії та наснаги у всіх її хороших справах.

Нехай у Вашій родині завжди панують мир, спокій й злагода!

Валентина БЕРЕЖНА. 

смт Голоби.

НА ЗНІМКУ: Валентина ОСТАПЧУК (ліворуч).

В урочищі Мар’їне» пройшов урочистий ритуал перепоховання останків воїнів

В рамках заходів, присвячених 71-річниці визволення України від фашистських загарбників, на військовому кладовищі періоду Другої світової війни 28 жовтня відбувся урочистий ритуал перепоховання останків 8 воїнів.
Останки солдатів були знайдені під час пошукових робіт, що проводилися пошуковим загоном «Відродження» цього року. Нажаль, ідентифікувати нікого із загиблих не вдалося.
Згідно з військовим ритуалом і належними почестями землі були віддані останки кількох бійців, загиблих в роки Другої світової війни, в ході військової операції «Битва за Ковель» у березні - липні 1944 року. У церемонії перепоховання взяли участь представники органів виконавчої влади району, голова Волинської обласної організації ветеранів Олександр Булавін, керівник пошукового загону «Відродження» Вадим Дорофеєнко, ветерани війни, мешканці Мощенської сільської ради.
Від районної влади виступив керівник апарату райдержадміністрації Степан Топольський. «Сьогодні в день 71-ї річниці визволення України від фашистських загарбників, ми віддаємо данину шани військовослужбовцям, які загинули в роки Другої світової війни. Згадуємо усіх, хто поклав життя в одній із найжорстокіших воєн і вклоняємося ветеранам, які нині поряд з нами», – сказав посадовець. Степан Топольський висловив вдячність пошуковому загону «Відродження» ДП «Волинські старожитності» та особисто командиру пошукового закону Вадиму Дорофєєнко, голові Волинської обласної організації ветеранів України Олександру Булавіну за проведену роботу у пошуку загиблих військових у часи Другої світової війни.
Керівник пошукового загону «Відродження» Вадим Дорофеєнко сказав у виступі, що його люди просто роблять свою справу - піднімають тих, хто віддав життя за наше майбутнє. За словами Вадима Дорофєєнка, вони віднайшли поховання чотирьох військових неподалік населеного пункту Дольськ, що в Турійському районі, трьох – в Ковельському районі, зокрема, біля Дубової та Радошина, та останки одного офіцера на території Ковеля.
Перед урочистим ритуалом перепоховання останків воїнів у місцевому храмі с.Мощена відбулася панахида, яку відслужили настоятель церкви ім. Різдва Пресвятої Богородиці УПЦ КП о.Василій та настоятель Свято-Михайлівської церкви УПЦ КП с.Воля-Ковельська о. Володимир.
Полеглих на війні героїв провели в останню путь ушанувавши  пам’ять воїнів хвилиною мовчання. А над Військовим кладовищем – місцем спочинку захисників пролунав військовий салют, віддаючи їм останню шану.
Від представників влади, громадськості на могили загиблих воїнів були покладені вінки та квіти.

Її юність обпалена війною

Народилася Надія Микитівна Романюк у с. Поповичах. Як і її батьки та діди, не шукала легкої долі, йшла життям чесно, не цураючись тяжкої роботи. Вже 90 років накувала їй зозуля, а вона –  щаслива, оточена увагою дітей й онуків.

Летять, відлітають роки. Але скільки б їх не минуло, не зітреться з пам'яті пройдений шлях. Пригадує на хуторі дідову хатину, в ній жила велика родина Євтушків. Так заведено було: всі діти жили разом, хоч мали свої сім'ї. Троє братів із сім'ями дружно обробляли свою землю, спільною була і господарка. В сім'ї панував мир, лад. 

Згодом для старшого сина побудували хату. Тож батьки Надії Микитівни мали свій дім, в родині виховувалось троє дівчаток. В сім'ї велика увага приділялась вихованню і навчанню дітей. Хоч далеко було, але дітей підвозили до школи, де навчання було польською мовою. В той час купити книжку  було дорого, але для дітей батьки знаходили кошти. Пам'ятає Надія Микитівна, як в селі шанували шевченківський "Кобзар". Довгими зимовими вечорами читали вірші вголос. Вже тоді і зародилась у маленької Надійки любов до книги, бо усе життя з книгами не розстається.

У 30-ті роки в селах зароджувалися гуртки просвіти. Не минуло це й Поповичі. Взагалі, село завжди було прогресивним. Молодь збиралась вечорами – співали українських пісень, читали вірші, особливо Т. Шевченка. Згадуючи той час, Надія Микитівна зауважує, що твори Тараса Григоровича були чи не в кожній хаті. 

Але найбільше запам'яталось, як ставили п'єси, самі готували костюми. В клунях, які служили "клубами", збиралось багато людей. Ставили "Наталку-Полтавку", "Наймичку", "Безталанну". Самій теж доводилось виконувати роль. 

Проте не тільки цим займалися в просвіті. Молодь (чоловік 20) брала участь  у маївках. З цієї нагоди одягалися в українські вишиванки, ходили по селу, співаючи українських пісень. Звичайно, їх розганяла польська поліція. 

В селі, згадує Надія Микитівна, не мирилися з тим, що тут панувала Польща, на мітингах вимагали безоплатної передачі поміщицьких земель малоземельним селянам.  

З приходом перших "совєтів" в 1939 році в Поповичах організувався колгосп, головою обрали селяни батька героїні Микиту Євтушка. Але в 1941 році у мирне життя увірвалась страшна війна – якось відразу, несподівано, вибухами снарядів і бомб розірвало ранкову тишу нашого краю. Накрила чорним крилом і рідне село Надії. 

Згадуючи той час, Надія Микитівна каже, що 1941 року дуже вродили зернові. Люди,  в очікуванні достатку,  дружно працювали на жнивах. І раптом все обірвалось. Через три дні пішов на Схід батько. Правда, довелось невдовзі повернутись. У перший день війни поділили хлібне поле. Сім'ї голови колгоспу не дісталось нічого. Згоріла хата. Довелось іти найматись на роботу уже до нових господарів.

Лютували німці. Не було спокою ані вдень, ані вночі. Жорстокий терор. Людей вивозили на каторжні роботи до Німеччини. Забрали сестру, пізніше – батька. Але треба було жити й виживати. Багато людей не мирилися із свавіллям фашистів, опір загарбникам зростав. Партизанський, підпільний рух поширювався швидко, охоплюючи всі села. Недаремно пізніше назвуть Волинь партизанським краєм. Вже тоді діяли партизанська група В. Стасюка, загін Г. Мартинюка. Вир підпільної роботи захопив і юну Надію. Хата, де проживала їх сім'я, стала своєю  для партизанів. А щоб не виникало підозри, тут завжди на вечорниці збиралась молодь.

l

Важко словами описати життя тих, хто опинився в круговерті того  суворого часу. Слухаю спогади Надії Микитівни і ще раз переконуюсь в тому, яка висока ціна миру. За скупою розповіддю – смертельна небезпека, яка очікувала юну зв'язкову скрізь.

"Не було страшно, –  згадує нині ветеран. – Знала, що треба. Коли хтось зустрічався, ховалась за дерева, в кущі. Траплялися й важкі ситуації. Якось взимку ішли ми вдвох до Великого Порська на зустріч з Г. Мартинюком. Не зчулись, як під'їхала підвода, на якій сиділи німці. Відступати нікуди, довелось сісти. Думалось: все. Але, коли під'їхали до перших хат села, ті пішли грітися. Залишився один нас стерегти. На диво, фашист на польській мові сказав, щоб ми швидше втікали. Отак залишились живими. А випадків таких – ой, як багато".

По завершенню бойових дій поступово налагоджувалось мирне життя. Перша повоєнна робота – Голобський млин. Це нині – запущене приміщення, яке, до речі, збереглось ще з тих часів. А тоді тут вирувало життя. Люди їхали звідусіль, везли зерно – треба був хліб. 

Директором став Іван Янко. Тут працювали головний бухгалтер і два помічники. 

Коли повернувся з фронту батько, сім'я переїхала в Поповичі. І знову організувався колгосп, який очолив Микита Євтушко. Робота лягла на плечі жінок, дітей, стариків, бо багато односельчан назавжди залишилися на полях битв. 

Все виконували вручну. Тяжко було, хотілось вчитись, але коли і як? Не встигали одне зробити, як друге настигало. Але то була мирна праця,  результати якої були відчутні,  з кожним кроком ставало легше. 

Молодість брала своє: вдень – робота, ввечері по хуторах чулись музика, пісні.  Отак і уподобав її на вечірці  сільський парубок Антон, котрий повернувся з армії. Невдовзі справили весілля.  Молода сім'я почала будувати  таку-сяку хату – маленьку кімнату, кухоньку, але то був свій куточок, своє сімейне гніздечко. Це вже пізніше, коли пройдуть роки, зміцніє, об'єднавшись колгосп, чоловік Надії стане працювати бригадиром, побудує сім'я в селі просторий і світлий будинок. Тут підростатимуть дві донечки – Галина і Людмила. 

"От і щастя до мене прийшло, – ронить сльозу Надія Микитівна. – Є усе: і сім'я, і робота, і  діточки щасливі. Чого іще хотіти? Є хліб і до хліба. Недаремно стільки пережито. 

Не боялась ніякої роботи, здоров'я не раз підводило. Приймала молоко від населення, сама возила на молокозаготівельний пункт в Голоби. Тоді корів було багато, не те, що зараз". 

l

З часом запросили Надію Микитівну працювати в сільську крамницю. Отак аж до виходу на пенсію працювала продавцем. Село розбудовувалось, виникла потреба побудувати новий магазин, де розмістили продовольчі та промислові товари. Надія Микитівна старалась організувати роботу торгівлі  в селі якнайкраще, аби жителів забезпечити необхідними товарами. З місяця в місяць виконувала плани товарообороту. Її відзначали грамотами, подяками за сумлінну роботу.

Надія Микитівна давно на пенсії.  З роками тяжко стало жити самій у великій хаті, бо ж чоловік пішов у Вічність, а доньки розлетілися з батьківської домівки. Обом батьки дали освіту, обоє – вчителі.  Галина в с. Жмудчому проживає, Людмила – в Люблинці. Люблячі доньки завжди чекають рідну матусю на гостину. Хороших зятів має Надія Романюк, а ще бабусю найбільше люблять онучата.

Надія Микитівна веде активний спосіб життя, ще й донькам допомагає по господарству. Не нарікає на життя, негаразди. На диво, ще багато читає (до речі, без окулярів). "Мій порятунок від самотності, – говорить ветеран. – Єдиною моєю розрадою є книга". 

З Надією Микитівною дуже цікаво спілкуватися на різні теми. Вона – оптиміст. Розповідаючи про своє життя, жінка враз ніби помолоділа: очі засвітилися, обличчя посвітлішало. Спогади навіяли і сум, і радість, зігріли душу. Доля подарувала багато випробувань, але вона щаслива.

І  у День партизанської слави 22 вересня  знову згадувала вона роки війни, своїх побратимів В. Стасюка, Г. Мартинюка, В. Рудніка, братів Хлопуків, М. Сокола, О. Андросюка, Т. Пасюка та багатьох інших, з якими доводилось зустрічатись на важких перехрестях війни.

Тож нехай Бог дарує Вам, Надіє Микитівно, многії і благії літа, зміцнює здоров'я і укріплює душевні сили, а рідні оточують увагою, любов'ю і теплом!

Валентина СІЧКАР, 

голова районної 

ветеранської організації.

НА ЗНІМКУ: героїня розповіді Надія РОМАНЮК.

Фото з архіву автора.

 

Народилася Надія Микитівна Романюк у с. Поповичах. Як і її батьки та діди, не шукала легкої долі, йшла життям чесно, не цураючись тяжкої роботи. Вже 90 років накувала їй зозуля, а вона –  щаслива, оточена увагою дітей й онуків.

Валентина СІЧКАР.

Свято мудрих та багатих роками

У щедру осінню пору 1 жовтня ц. р. з нагоди Дня ветерана та Всесвітнього дня людей похилого віку в центральній районній бібліотеці відбулись урочистості. Це була тепла і щира зустріч із людьми, які багаті не лише роками, а й життєвим досвідом та мудрістю.

На своєрідне свято долі, аби віддати шану і повагу людям, за спиною у яких — великий віковий шлях, завітали представники районної влади Ковельщини, окремі депутати, сільські голови, громадські активісти, члени ветеранських організацій, духовенство. Кожен з них висловив вдячність за роки життя, за терплячість і велику силу духу, за мудрі настанови та слушні поради, а ще — за активну життєву позицію.

Першим зі словами вітань до присутніх звернувся  голова райдержадміністрації Віктор Козак, який зазначив, що нинішнє покоління у великому боргу перед цими людьми і  дарувати їм тепло й увагу — наш обов'язок не лише у цей день. Адже то люди, які закладали основи незалежної держави і є носіями кращих трудових традицій та духовних скарбів. Вони показали, як треба воювати, як трудовим подвигом післявоєнних років можна відбудувати зруйноване і втрачене. 

Привітав учасників заходу й голова районної ради Ігор Верчук. У виступі він із синівською вдячністю засвідчив глибоку повагу тим, чиє життя прожите недарма, а кожна сторінка його — неповторна, адже багата історичними подіями. Слова подяки линули тим, за плечима у кого багаторічна сумлінна робота, вірна служба на благо держави і громади.

Пісенні вітання від духовенства на чолі з благочинним Голобської благочинної округи УПЦ, настоятелем Свято-Георгіївського храму ієромонахом Ніфонтом торкнулись душі кожного з присутніх у залі.

Щирі слова линули й від інших запрошених. Неординарним був виступ депутата районної ради, голови ветеранської організації Лідії Козулі, яка продекламувала вірші. Окрім слів вдячності ветеранам, голова районної організації ВО "Батьківщина", депутат районної ради Володимир Андросюк також адресував вітання з особистим святом організатору заходу, голові районної організації ветеранів України Валентині Січкар, яка у цей день відзначала свій день народження.

А слова Голобського селищного голови Сергія Гарбарука про те, що представники людей поважного віку є "правою рукою" місцевого керівництва, без котрих не вирішуються питання як благоустрою, так і культурного розвитку, є підтвердженням того, що громада потребує цих людей, рахується з їх думкою та має брати з них приклад.

Зворушив виступ і Валентини Січкар, яка зуміла створити святкову та душевну атмосферу тим, чия юність обпалена війною, кого супроводжували тяжкі, голодні, холодні повоєнні роки. Валентина Володимирівна вже не один рік об'єднує усю ветеранську родину Ковельщини, тож вона, як ніхто, знає їх потреби, та тих, хто турбується про них. З її уст слова подяки летіли на адресу  районної влади, соціальних служб, працівників управління Пенсійного фонду та усім, від кого завжди відчувають тепло й підтримку.

У залі звучали також й музичні  вітання у виконанні аматорів сцени. Після цього усі мали нагоду пригадати молоді роки, поспілкуватись у невимушеній атмосфері під час частування солодким подарунком від депутата Волинської обласної ради Івана Смітюха. 

Тож, дорогі ветерани, нехай ваша золота осінь буде спокійною і щасливою, хай діти будуть для вас гордістю, а онуки — радістю!

Аліна Романюк.

На знімках: ветеранів здоровлять представники духовенства; депутат районної ради Володимир Андросюк щиро поздоровив Валентину СІЧКАР з днем народження; виступають аматори сцени Ковельщини.

Фото автора.

У щедру осінню пору 1 жовтня ц. р. з нагоди Дня ветерана та Всесвітнього дня людей похилого віку в центральній районній бібліотеці відбулись урочистості. Це була тепла і щира зустріч із людьми, які багаті не лише роками, а й життєвим досвідом та мудрістю.

На своєрідне свято долі, аби віддати шану і повагу людям, за спиною у яких — великий віковий шлях, завітали представники районної влади Ковельщини, окремі депутати, сільські голови, громадські активісти, члени ветеранських організацій, духовенство. Кожен з них висловив вдячність за роки життя, за терплячість і велику силу духу, за мудрі настанови та слушні поради, а ще — за активну життєву позицію. 

Першим зі словами вітань до присутніх звернувся  голова райдержадміністрації Віктор Козак, який зазначив, що нинішнє покоління у великому боргу перед цими людьми і  дарувати їм тепло й увагу — наш обов'язок не лише у цей день. Адже то люди, які закладали основи незалежної держави і є носіями кращих трудових традицій та духовних скарбів. Вони показали, як треба воювати, як трудовим подвигом післявоєнних років можна відбудувати зруйноване і втрачене. 

Привітав учасників заходу й голова районної ради Ігор Верчук. У виступі він із синівською вдячністю засвідчив глибоку повагу тим, чиє життя прожите недарма, а кожна сторінка його — неповторна, адже багата історичними подіями. Слова подяки линули тим, за плечима у кого багаторічна сумлінна робота, вірна служба на благо держави і громади.

Пісенні вітання від духовенства на чолі з благочинним Голобської благочинної округи УПЦ, настоятелем Свято-Георгіївського храму ієромонахом Ніфонтом торкнулись душі кожного з присутніх у залі.

Щирі слова линули й від інших запрошених. Неординарним був виступ депутата районної ради, голови ветеранської організації Лідії Козулі, яка продекламувала вірші. Окрім слів вдячності ветеранам, голова районної організації ВО "Батьківщина", депутат районної ради Володимир Андросюк також адресував вітання з особистим святом організатору заходу, голові районної організації ветеранів України Валентині Січкар, яка у цей день відзначала свій день народження.

А слова Голобського селищного голови Сергія Гарбарука про те, що представники людей поважного віку є "правою рукою" місцевого керівництва, без котрих не вирішуються питання як благоустрою, так і культурного розвитку, є підтвердженням того, що громада потребує цих людей, рахується з їх думкою та має брати з них приклад.

Зворушив виступ і Валентини Січкар, яка зуміла створити святкову та душевну атмосферу тим, чия юність обпалена війною, кого супроводжували тяжкі, голодні, холодні повоєнні роки. Валентина Володимирівна вже не один рік об'єднує усю ветеранську родину Ковельщини, тож вона, як ніхто, знає їх потреби, та тих, хто турбується про них. З її уст слова подяки летіли на адресу  районної влади, соціальних служб, працівників управління Пенсійного фонду та усім, від кого завжди відчувають тепло й підтримку.

У залі звучали також й музичні  вітання у виконанні аматорів сцени. Після цього усі мали нагоду пригадати молоді роки, поспілкуватись у невимушеній атмосфері під час частування солодким подарунком від депутата Волинської обласної ради Івана Смітюха. 

Тож, дорогі ветерани, нехай ваша золота осінь буде спокійною і щасливою, хай діти будуть для вас гордістю, а онуки — радістю!

Аліна Романюк.

На знімках: ветеранів здоровлять представники духовенства; депутат районної ради Володимир Андросюк щиро поздоровив Валентину СІЧКАР з днем народження; виступають аматори сцени Ковельщини.

Звітують  ветерани

Нещодавно в приміщенні ветеранського клубу, що в Голобах, відбулися звітно-виборні збори, де виступила голова первинної організації ветеранів Марія Янко, яка розповіла про роботу очолюваного нею осередку. 

Як зазначила виступаюча, за останні роки в організації накопичено значний досвід щодо соціального захисту ветеранів війни та праці.

Не оминула Марія Федорівна увагою і спільну роботу, що дає позитивний результат,  з громадськими організаціями селища, школою, працівниками культури, підприємцями, керівниками сільськогосподарських товариств і, звичайно, в першу чергу, місцевою владою.

Приємно, як говорила доповідач,  що  селищний  голова Сергій Гарбарук  завжди знаходить час, аби допомогти, вислухати ветеранів, вирішити, в міру можливостей, їх проблеми.

Добре, що ветерани селища мають своє приміщення, де можуть зібратися на різні заходи того чи іншого характеру. Про їх активну роботу свідчать численні подяки  та грамоти.

Гордістю не тільки ветеранської організації, а й району є творчий хор ветеранів "Червона калина", який в цьому році відзначив 30-річчя творчої діяльності. Колективу уже тричі присвоєно звання аматорського народного, а географія його виступів сягає за межі України.  Кожна поїздка за кордон та й не тільки залишає в пам'яті  приємні емоції й теплі спогади.  Серед них – Польща, Кобрин, Почаїв, Луцьк, відвідини святих місць та ін.

Ветерани дякують вчительському та учнівському колективам Голобської школи. Часто учні бувають у клубі ветеранів – це вже склалась  така традиція. А ветеранів, в свою чергу,  запрошують до школи на тематичні вечори.

Варто зазначити, що в селищі при  допомозі священика Свято-Георгіївського храму о. Ніфонта гарно налаштована волонтерська робота.  Саме за це і голова ветеранської організації Марія Янко, і представник духовенства нагороджені грамотами Верховної Ради України. В арсеналі хороших вчинків голобських волонтерів є постійне відвідування хворих, одиноких, допомога по господарству. До цього активно долучаються й учні місцевої школи.

"Робота ветеранської організації багатогранна. Ми не стоїмо осторонь будь-яких проблем селища. Коли постало питання допомоги воїнам АТО, ветерани були першими: збирали продукти, одяг, плели маскувальну сітку. Адже ми, як ніхто, знаємо, що таке війна", – зазначила під час виступу Марія Янко.

Також при ветеранській організації відкрито "Університет ІІІ віку", де рік вчились і з цікавістю слухали корисні лекції  з основ медицини, права та духовності вже не молоді "студенти". Слухачі задоволені, тому виявили бажання навчатися далі.

Під час заходу про приклади доброї спільної роботи голобських ветеранів говорили В. Банжа, Г. Йоц, Е. Герасимчук, директор територіального центру  соціального обслуговування (надання соціальних послуг) райдержадміністрації  А. Степанюк, автор цих рядків та селищний голова С. Гарбарук.

Очільник голобської громади високо оцінив роботу ветеранської організації і особисто Марії Янко. Після цього учасники організації  одноголосно обрали Марію Федорівну своїм керівником.

Тож бажаємо і очільниці, і всьому ветеранському колективу здоров'я, родинного затишку, тепла, і, звичайно, миру в нашій Україні!

Валентина СІЧКАР, голова районної ветеранської організації.

Громадськість Голоб робить добру справу

 

Сьогодні багато небайдужих людей зі всіх населених пунктів району долучаються до загальної доброї справи - допомоги нашим воїнам. Працівники Голобської селищної бібліотеки також розпочали хорошу справу, яку започаткувала Ковельська районна організація ветеранів України, за підтримки та розуміння колективу місцевої школи.

 

Для військових давно є потреба виготовляти маскувальні сітки.  Сітка є своєрідним оберегом для наших бійців, вона об’єднує народ, які допомагають армії.  І цією справою нині займається багато людей різного віку в багатьох містах і селах України. До речі, прості підрахунки показали, що купувати основу і виготовляти маскувальну сітку власноруч є у кілька разів дешевше, ніж купувати готову фабричного виробництва.

 

В Голобах волонтерська група, яка діє при Ковельській районній організації ветеранів України звернулася до жителів з проханням принести тканину із природного матеріалу. Мешканці селища активно відгукнулися і приносять її щодня. Із великим ентузіазмом  пенсіонери, учні, педагоги,  у вільний від роботи час, приходять допомогти, щоби військові мали чим маскувати техніку та оборону укріплень. Голобчани говорять, що кожен вузлик, зав’язаний на сітці є побажанням захисту для наших солдат.

 

Голова ветеранської організації Валентина Січкар  говорить, що робочих рук у них не бракує. Стараннями жителів тканиною для плетіння на перших порах вони також забезпечені. Надалі планують розширити асортимент виробів, мають і певні ідеї. За словами Валентини Січкар, долучатися до плетіння можуть абсолютно усі – від дітей та жінок, адже  допомога  сьогодні потрібна ділом, а не словами. Бо тільки разом ми переможемо ворога

 

 

День ветерана на Ковельщині.

       Осіннє листя падає поволі

          І накриває землю золотим шатром.

Це золото даровано в знак долі 

Нехай наповнить Ваші душі, Ваші долі, Ваші серця

Золотим теплом!

1 жовтня відзначається Міжнародний день людей похилого віку. Відповідну резолюцію ухвалила Генеральна Асамблея ООН у 1990 році. В Україні цей день відзначається як День ветерана.
Саме у цей день, у приміщенні Ковельської міськрайонної організації УСВА (воїнів-інтернаціоналістів) пройшли урочистості до Міжнародного дня людей похилого віку та Дня ветерана. Привітати ветеранів прийшли голова райдержадміністрації Юрій Поліщук, заступник голови районної ради Галина Коляда, радник народного депутата України Степана Івахіва  Валерій Черкаска, секретар Ковельської міської ради Михайло Гетьман, військовий комісар Ковельського об’єднаного військового комісаріату Василь Сущ, депутати районної ради, начальники управлінь, відділів райдержадміністрації, представники громадськості району.
Перед початком проведення зустрічі ветерани та гості хвилиною мовчання вшанували пам'ять загиблих в роки війни та померлих ветеранів.

Розпочала урочистий захід голова Ковельської районної організації ветеранів України Валентина Січкар, яка розповіла про життя ветеранів, зупинилася і на проблемних питаннях.
Вітаючи представників старшого покоління з цією святковою датою, встановленою міжнародною спільнотою для вшанування людей тих поколінь, які пройшли нелегкий життєвий шлях, заклали матеріальну базу розвитку суспільства і є носіями кращих трудових традицій, Юрій Поліщук зазначив, що створення належних умов життя людей поважного віку – одне із головних завдань органів влади. «Саме повагою до людей старшого покоління вимірюється ступінь цивілізованості будь-якої держави», - сказав голова райдержадміністрації.
Учасників районних урочистостей привітала заступник голови районної ради Галина Коляда. До вітань долучилися радник народного депутата України Степана Івахіва Валерій Черкаска, військовий комісар Ковельського об’єднаного військового комісаріату Василь Сущ, депутат районної ради Володимир Андросюк, керівник молодіжної громадської організації «Фома» Юрій Кондратович та інші. Від районної влади та гостей ветерани отримали подарунки та грошові винагороди.
По завершенні урочистої частини ветерани мали змогу поспілкуватися з представниками влади та обговорити проблемні питання. Начальник управління соціального захисту населення Олена Давидович відповіла на ряд питань та провела консультаційно-роз’яснювальну роботу стосовно соціальних норм житла та соціальних нормативів користування житлово-комунальними послугами для надання пільг і субсидій, розповіла про зміни до порядку надання житлових субсидій, визначення розміру обов’язкової частки плати за житлово-комунальні послуги, тверде паливо,скраплений газ. Дані зміни затверджені Постановою КМУ від 6 серпня 2014 року № 409 та набирають чинності з 1 жовтня 2014 року.  Надані  роз’яснення про  зміни до «Порядку забезпечення технічними та іншими засобами реабілітації інвалідів, дітей-інвалідів та інших окремих категорій населення переліку таких засобів» відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 11 серпня 2014 року № 374 .
     Довідка: Сьогодні у Ковельському районі мешкають  2046 ветеранів війни, з них інвалідів війни-101 особа, УБД – 179 осіб, учасників війни – 1439 осіб, 327 осіб - член сім'ї загиблого (померлого) ветерана війни, ветеранів праці – 3843 особи. До Дня Перемоги 1945 ветеранам війни виплачено разову грошову допомогу на суму 716,4 тис.грн. Забезпечено виплату компенсацій на тверде паливо 1176 ветеранам та скраплений газ 972 ветеранам на суму 766,5 тис.грн. та виплату пільг на житлово-комунальні послуги та пільгу по електроенергії в грошовій формі в повному об’ємі.
На черзі на забезпечення санаторно-курортного путівкою перебуває 20 ветеранів війни. Протягом цього року путівками було забезпечено 20 ветеранів війни та 20 путівок закуплено за кошти субвенції. З обласного бюджету було виділено кошти в сумі 8,0 тис.грн. на придбання 2 путівки ветерану війни із супроводом. 6 інвалідам війни виплачено компенсацію за невикористану путівку на суму 3,9 тис.грн. 13 ветеранам видано листи-талони на пільговий проїзд по Україні та країнах СНГ.
Ветеранам війни забезпечено виплату компенсації на бензин, технічне або транспортне обслуговування автомобілів, які вони мають в користуванні  або перебувають на черзі на отримання через органи соціального захисту. 22 особам виплачено допомогу на поховання учасників бойових дій та інвалідів війни на суму 25,9 тис.грн.

Як живете, ветерани?

А живуть вони, як правило, скромно, невибагливо, трудяться в міру своїх сил, яких все менше і менше з роками, просять у Бога здоров'я і радіють, коли хтось зайде  до  їх домівок…

 

Таких людей у нашому районі майже 12 тисяч. Серед них уже чимало хворих, немічних, одиноких, які потребують не лише матеріальної підтримки, допомоги, але й просто людського спілкування, повсякденної турботи, бо в багатьох  діти живуть далеко і не часто приїжджають.
Отож, аби ми не забували тих, хто поруч і потребує допомоги, уваги, проявляли до них милосердя, любов, доброту, й запровадили у державі 1 жовтня День ветерана.
Напередодні ми з директором  територіального центру соціального обслуговування ветеранів Аркадієм Степанюком побували в домівках багатьох ветеранів, поцікавилися їх життям.
У Голобах  завітали до Катерини Коренги (знімок 1), у якої того дня був день народження. Від колективу лікарні, де вона працювала, їй подарували великий букет, привітали. Також не забула привітати й соціальна працівниця Таня.
Не нарікає на свою долю ветеран медицини, яка народилася в далекому селі на Запоріжжі у багатодітній родині. Під час війни її 15-літньою вивезли на примусові роботи до Німеччини, де тяжко працювала майже три роки.
Після війни Катерина Михайлівна вчилася в медучилищі, і як молодий спеціаліст прибула на Ковельщину працювати. Спочатку у Гончий Брід, а потім її запросили в Голобську лікарню, де трудилася  понад 40 років, була старшою медсестрою. У Голобах  їй стрівся Георгій Іванович, з яким багато років йшли разом по життю. На жаль, чоловік уже відійшов у Вічність, а жінка сама радіє успіхам доньки і сина, онукам, правнукам. Діти працюють далеко від отчої хати, але не забувають маму.

У нас в районі багато ветеранів-медиків, і про кожного хотілося б розповісти, подякувати. Отож, провідали ми ще   в минулому лейтенанта медичної служби Катерину Слюсарчук, яка все життя  була і є доброю та чуйною сільською "дохторкою" у Жмудчому. Її дитинство пройшло на Чернігівщині. Дивом вдалося вижити, бо тоді голодна смерть косила в селі всіх підряд. Дівчинка тому й хотіла стати лікарем, аби рятувати людей.
Медичну школу Катерина Сергіївна закінчила в Конотопі, але всі мрії перекреслила війна. І фронтову біографію розпочала вона медсестрою (знімок 2) в польовому госпіталі під Сумами. Скільки горя, скалічених життів, сліз, розчарувань було! І одна незабутня радість – День Перемоги.
Після війни доля привела фронтовичку у с. Жмудче. Беручка, знаюча, старанна, вона швидко увійшла в довіру селян, які неодноразово обирали її депутатом сільради, а портрет трудівниці занесли у "Книгу Пошани". Тут вийшла заміж теж за фронтовика, народила троє діток. Прожили з чоловіком, ділячи труднощі і радощі навпіл. Вже дорослі онуки, є правнуки, а "медичка" так само не відмовляє у допомозі людям, порадить кожному, якщо просять…
А життя незбагненне, непередбачуване. Чи сподівалася Марія Місюк (знімок 3), яка родом із Дніпропетровщини, що жити і працювати їй доведеться на Волині, що Бруховичівська школа стане їй рідною, а люди – близькими і дорогими?
Хоч вже чимало років Марія Федорівна на заслуженому відпочинку, та не забувають її колишні учні, дарують квіти, які жіночка понад усе любить. І нині з ранньої весни до пізньої осені її оселя оповита  різнобарвним віночком. А коли ще працювала  вчителем біології, то не лише клумби були біля школи, а й на тваринницьких фермах, тракторних станах, біля клубу, медпункту. Разом  із школярами   прикрашала село квітами, обсаджувала деревами, прищеплюючи дітям  любов до природи. І досі радує всіх їхня  алея тополь.
Марія Федорівна – "Відмінник освіти", має багато нагород за працю, і вдячна долі, що довелося працювати у чудовому шкільному колективі, директором якого був її чоловік…
Дорога завела нас і в село  Підліси до Олени Хом'як – ветерана із складною жіночою  долею.  Вона тут і народилася, працювала завжди важко у колгоспі: у ланці, на фермі дояркою. Як виросли діти, створили свої сім'ї, то й онуками жіночка тішилася, на пенсію зібралася. Аж тут – горе: трагічно загинула дочка, залишивши п'ятеро дітей, найменшій і року не було. І знову Олена Дементіївна стала мамою для своїх онуків. "За слізьми і світу не бачила, – згадує згорьована бабуся, – думала – не витримаю". Але, дивлячись на сиріт, мусила знаходити сили, давати їм раду. Оточила внучат ласкою, увагою, теплом свофо серця, недосипала, тяжко працювала, щоб одягнути, нагодувати, взути їх.
І діти виросли, розлетілися з бабусиної хати. Нині вона живе з меншою онукою, оточена теплом і любов'ю.
Приїхали ми  й у віддалене село Арсеновичі, де познайомилися з чудовим  подружжям Шумируків – Лукією Федосіївною,  "дитиною війни" та Олександром Федоровичем (знімок 4), учасником війни. Вони уже розміняли восьмий десяток, хворіють, бо ж нелегке життя прожили. Обоє – великі трудолюби. Господар працював на місцевому цегельному заводі, господиня – у колгоспі. Згадують,   яке було насичене життя, як процвітали колгосп і завод, і шкодують, що все розвалилося.
Доля подарувала їм трьох доньок, які відлетіли з батьківського гнізда, але приїжджають, допомагають, хоч не завжди мають час. Тож попросили тепер ветерани допомоги від територіального центру.
Розповідь про заслужених людей-ветеранів можна продовжувати, бо в кожному селі вони живуть, і  на схилі літ про тих, кому потрібна допомога, турбується нині  держава, за що всі дякували.
Валентина СІЧКАР.