Народилася
Надія Микитівна Романюк у с. Поповичах. Як і її батьки та діди, не
шукала легкої долі, йшла життям чесно, не цураючись тяжкої роботи. Вже
90 років накувала їй зозуля, а вона – щаслива, оточена увагою дітей й
онуків.
Летять,
відлітають роки. Але скільки б їх не минуло, не зітреться з пам'яті
пройдений шлях. Пригадує на хуторі дідову хатину, в ній жила велика
родина Євтушків. Так заведено було: всі діти жили разом, хоч мали свої
сім'ї. Троє братів із сім'ями дружно обробляли свою землю, спільною була
і господарка. В сім'ї панував мир, лад.
Згодом
для старшого сина побудували хату. Тож батьки Надії Микитівни мали свій
дім, в родині виховувалось троє дівчаток. В сім'ї велика увага
приділялась вихованню і навчанню дітей. Хоч далеко було, але дітей
підвозили до школи, де навчання було польською мовою. В той час купити
книжку було дорого, але для дітей батьки знаходили кошти. Пам'ятає
Надія Микитівна, як в селі шанували шевченківський "Кобзар". Довгими
зимовими вечорами читали вірші вголос. Вже тоді і зародилась у маленької
Надійки любов до книги, бо усе життя з книгами не розстається.
У
30-ті роки в селах зароджувалися гуртки просвіти. Не минуло це й
Поповичі. Взагалі, село завжди було прогресивним. Молодь збиралась
вечорами – співали українських пісень, читали вірші, особливо Т.
Шевченка. Згадуючи той час, Надія Микитівна зауважує, що твори Тараса
Григоровича були чи не в кожній хаті.
Але
найбільше запам'яталось, як ставили п'єси, самі готували костюми. В
клунях, які служили "клубами", збиралось багато людей. Ставили
"Наталку-Полтавку", "Наймичку", "Безталанну". Самій теж доводилось
виконувати роль.
Проте
не тільки цим займалися в просвіті. Молодь (чоловік 20) брала участь у
маївках. З цієї нагоди одягалися в українські вишиванки, ходили по
селу, співаючи українських пісень. Звичайно, їх розганяла польська
поліція.
В
селі, згадує Надія Микитівна, не мирилися з тим, що тут панувала
Польща, на мітингах вимагали безоплатної передачі поміщицьких земель
малоземельним селянам.
З
приходом перших "совєтів" в 1939 році в Поповичах організувався
колгосп, головою обрали селяни батька героїні Микиту Євтушка. Але в 1941
році у мирне життя увірвалась страшна війна – якось відразу,
несподівано, вибухами снарядів і бомб розірвало ранкову тишу нашого
краю. Накрила чорним крилом і рідне село Надії.
Згадуючи
той час, Надія Микитівна каже, що 1941 року дуже вродили зернові. Люди,
в очікуванні достатку, дружно працювали на жнивах. І раптом все
обірвалось. Через три дні пішов на Схід батько. Правда, довелось
невдовзі повернутись. У перший день війни поділили хлібне поле. Сім'ї
голови колгоспу не дісталось нічого. Згоріла хата. Довелось іти
найматись на роботу уже до нових господарів.
Лютували
німці. Не було спокою ані вдень, ані вночі. Жорстокий терор. Людей
вивозили на каторжні роботи до Німеччини. Забрали сестру, пізніше –
батька. Але треба було жити й виживати. Багато людей не мирилися із
свавіллям фашистів, опір загарбникам зростав. Партизанський, підпільний
рух поширювався швидко, охоплюючи всі села. Недаремно пізніше назвуть
Волинь партизанським краєм. Вже тоді діяли партизанська група В.
Стасюка, загін Г. Мартинюка. Вир підпільної роботи захопив і юну Надію.
Хата, де проживала їх сім'я, стала своєю для партизанів. А щоб не
виникало підозри, тут завжди на вечорниці збиралась молодь.
l
Важко
словами описати життя тих, хто опинився в круговерті того суворого
часу. Слухаю спогади Надії Микитівни і ще раз переконуюсь в тому, яка
висока ціна миру. За скупою розповіддю – смертельна небезпека, яка
очікувала юну зв'язкову скрізь.
"Не
було страшно, – згадує нині ветеран. – Знала, що треба. Коли хтось
зустрічався, ховалась за дерева, в кущі. Траплялися й важкі ситуації.
Якось взимку ішли ми вдвох до Великого Порська на зустріч з Г.
Мартинюком. Не зчулись, як під'їхала підвода, на якій сиділи німці.
Відступати нікуди, довелось сісти. Думалось: все. Але, коли під'їхали до
перших хат села, ті пішли грітися. Залишився один нас стерегти. На
диво, фашист на польській мові сказав, щоб ми швидше втікали. Отак
залишились живими. А випадків таких – ой, як багато".
По
завершенню бойових дій поступово налагоджувалось мирне життя. Перша
повоєнна робота – Голобський млин. Це нині – запущене приміщення, яке,
до речі, збереглось ще з тих часів. А тоді тут вирувало життя. Люди
їхали звідусіль, везли зерно – треба був хліб.
Директором став Іван Янко. Тут працювали головний бухгалтер і два помічники.
Коли
повернувся з фронту батько, сім'я переїхала в Поповичі. І знову
організувався колгосп, який очолив Микита Євтушко. Робота лягла на плечі
жінок, дітей, стариків, бо багато односельчан назавжди залишилися на
полях битв.
Все
виконували вручну. Тяжко було, хотілось вчитись, але коли і як? Не
встигали одне зробити, як друге настигало. Але то була мирна праця,
результати якої були відчутні, з кожним кроком ставало легше.
Молодість
брала своє: вдень – робота, ввечері по хуторах чулись музика, пісні.
Отак і уподобав її на вечірці сільський парубок Антон, котрий
повернувся з армії. Невдовзі справили весілля. Молода сім'я почала
будувати таку-сяку хату – маленьку кімнату, кухоньку, але то був свій
куточок, своє сімейне гніздечко. Це вже пізніше, коли пройдуть роки,
зміцніє, об'єднавшись колгосп, чоловік Надії стане працювати бригадиром,
побудує сім'я в селі просторий і світлий будинок. Тут підростатимуть
дві донечки – Галина і Людмила.
"От
і щастя до мене прийшло, – ронить сльозу Надія Микитівна. – Є усе: і
сім'я, і робота, і діточки щасливі. Чого іще хотіти? Є хліб і до хліба.
Недаремно стільки пережито.
Не
боялась ніякої роботи, здоров'я не раз підводило. Приймала молоко від
населення, сама возила на молокозаготівельний пункт в Голоби. Тоді корів
було багато, не те, що зараз".
l
З
часом запросили Надію Микитівну працювати в сільську крамницю. Отак аж
до виходу на пенсію працювала продавцем. Село розбудовувалось, виникла
потреба побудувати новий магазин, де розмістили продовольчі та
промислові товари. Надія Микитівна старалась організувати роботу
торгівлі в селі якнайкраще, аби жителів забезпечити необхідними
товарами. З місяця в місяць виконувала плани товарообороту. Її
відзначали грамотами, подяками за сумлінну роботу.
Надія
Микитівна давно на пенсії. З роками тяжко стало жити самій у великій
хаті, бо ж чоловік пішов у Вічність, а доньки розлетілися з батьківської
домівки. Обом батьки дали освіту, обоє – вчителі. Галина в с. Жмудчому
проживає, Людмила – в Люблинці. Люблячі доньки завжди чекають рідну
матусю на гостину. Хороших зятів має Надія Романюк, а ще бабусю
найбільше люблять онучата.
Надія
Микитівна веде активний спосіб життя, ще й донькам допомагає по
господарству. Не нарікає на життя, негаразди. На диво, ще багато читає
(до речі, без окулярів). "Мій порятунок від самотності, – говорить
ветеран. – Єдиною моєю розрадою є книга".
З
Надією Микитівною дуже цікаво спілкуватися на різні теми. Вона –
оптиміст. Розповідаючи про своє життя, жінка враз ніби помолоділа: очі
засвітилися, обличчя посвітлішало. Спогади навіяли і сум, і радість,
зігріли душу. Доля подарувала багато випробувань, але вона щаслива.
І
у День партизанської слави 22 вересня знову згадувала вона роки
війни, своїх побратимів В. Стасюка, Г. Мартинюка, В. Рудніка, братів
Хлопуків, М. Сокола, О. Андросюка, Т. Пасюка та багатьох інших, з якими
доводилось зустрічатись на важких перехрестях війни.
Тож
нехай Бог дарує Вам, Надіє Микитівно, многії і благії літа, зміцнює
здоров'я і укріплює душевні сили, а рідні оточують увагою, любов'ю і
теплом!
Валентина СІЧКАР,
голова районної
ветеранської організації.
НА ЗНІМКУ: героїня розповіді Надія РОМАНЮК.
Фото з архіву автора.
Народилася Надія Микитівна Романюк у с.
Поповичах. Як і її батьки та діди, не шукала легкої долі, йшла життям
чесно, не цураючись тяжкої роботи. Вже 90 років накувала їй зозуля, а
вона – щаслива, оточена увагою дітей й онуків.
Валентина СІЧКАР.
Немає коментарів:
Дописати коментар