Моя розповідь – про
ветерана Великої Вітчизняної війни і праці, Заслуженого агронома
України Василя Григоровича Мороза з Колодяжного.
…Була весна 1945 року. Земля вкрилася пишним цвітом, але відгомін війни ще лунав повсюди, і тільки-но почали заростати окопи. Люди жили у великій скруті, але з надією на краще. У той час поверталися до рідних домівок солдати.
Повертався й у своє місто Чуднів, що на Житомирщині, Василь Мороз, і почуття щастя переповнювали молоду душу. Адже чекала його ненька, у якої "три синочки-соколи йшли дорогами війни" і яким вимолила вона у Господа повернення додому. Таке випадало не всім…
З дитинства хлопець любив землю, і коли на фронтових дорогах бачив спустошені та розриті бомбами поля, йому так хотілося засіяти їх хлібом, засадити садами. Тож, не задумуючись, пішов фронтовик вчитися на агронома.
Молодого спеціаліста направили на роботу на Волинь, і свою трудову діяльність розпочав він в управлінні сільського господарства м. Ковеля. Перші кроки завжди нелегкі: організовував роботу, знайомився з господарствами району. І згодом йому довірили очолити тодішній колгосп ім. Кірова у с. Волошках.
Господарство було невелике і відстале, тож керівник старався, шукав вихід, як налагодити там роботу. Засівали поля, розводили тваринництво. І тільки, здається, справи пішли вгору, як тут – укрупнення. І довелося Василю Григоровичу очолити вже колгосп ім. Лесі Українки.
І знову для молодого голови почалося неспокійне життя. Не давали спокою думки: як вивести господарство з кризи, як погасити борги, як дати людям зарплату? Але знав він, що виручити має земля-годівниця, тільки потрібні їй особливі увага, турбота, любов.
Згадуючи той час, Василь Григорович з гордістю каже, що допомогло льонарство. Льон родив гарно, високі його врожаї виручили – вже за рік віддало господарство всі борги, а ще через рік стало прибутковим. І той успіх колодяжненців – це не лише досвід і праця, але й уміння використовувати науку, передові методи інших господарств.
Укрупнений колгосп швидко перетворився в багатогалузеве господарство, у якому добилися підняття продуктивності праці, врожайності зернових культур, збільшення продукції тваринництва. На полях почала працювати потужна техніка, яку закупляв колгосп, розвивали молочне стадо, була своя свиноферма, навіть вівці тримали. А поля старалися засівати більш врожайними сортами пшениці, жита, садили 120 гектарів картоплі, сіяли цукровий буряк. І коли стало замало землі, довелося більш як 800 гектарів болота перетворити на родючий грунт.
Тоді колгосп взяв участь у Виставці досягнень народного господарства у Москві. Невипадково голові правління колгоспу Василю Морозу присвоїли звання Заслуженого агронома України. "Гордістю нашою, – згадує колишній керівник, – були чесні, працьовиті, невтомні люди. Це вони творили багатство колгоспу з року в рік. Багатьох було удостоєно високими нагородами за успіхи в праці, а ланкова з Волошок Ніна Приходько стала Героєм Соціалістичної праці".
Відраховував календар трудові будні Василя Григоровича, а з ними змінювався вигляд сіл. Господарство багатшало, мало мільйонні прибутки і могло за власний кошт добудувати розпочату школу, будинок сільської ради, двоповерхове приміщення будинку культури, дитячий садок, сільські вулиці покривати асфальтом.
А керівника цікавило все: чи є художня самодіяльність, чи оточені увагою дітки в дитсадочку, чи тепло в школі? А скільки уваги потрібно було приділити музею Лесі Українки! Бо ж Колодяжне – село знане не лише в Україні. Делегації їхали сюди звідусіль, аби побувати у місцях, де жила і творила Леся Українка.
Турбувався Василь Григорович про молодь, завжди хотів, щоб діти здобували освіту, і багатьом колгосп дав путівку в життя. Секретар сільської ради Валентина Шипа тепло відгукується про Василя Григоровича, бо він був не тільки умілим керівником, знаючим спеціалістом, але й чудовим колегою, порадником, товаришем, а для молодих спеціалістів – наче батьком.
Колодяжне стало для уродженця Житомирщини рідним. Вже тут його коріння, тут побудував дім, посадив сад. Колись, відвідуючи сусідні села, зустрів і свою половинку – Ніну Наумівну, яка працювала завідуючою ФАПом. Поєднали вони долі, виростили двох синів, які вивчилися на інженерів. Пишається батько ними. Жаль, що вже дружини немає, і всю любов та турботу дідусь сам дарує чотирьом онукам та трьом правнукам.
Сиділи ми з Василем Григоровичем у затишній кімнаті, і він гортав у спогадах свою книгу життя. Показував нагороди: ордени "Червоної Зірки", медалі "За відвагу", "За мужність", "За взяття Будапешта", "За перемогу над Німеччиною" і трудові – два ордени Трудового Червоного Прапора, багато медалей.
У день найдорожчого свого свята – 9 Травня – одягає ветеран костюм з нагородами та йде до сільського обеліска Слави, щоб вклонитися тим, хто поліг на війні. Схилившись у задумі, згадує він тяжкі дні та ночі, коли розвідником пройшов дорогами війни Польщу, Угорщину, Югославію. День Перемоги зустрів під Мюнхеном.
А в ці зимові дні Василь Григорович Мороз відзначив своє 90-річчя. Його щиро вітали і дякували за воєнний та трудовий подвиги начальник управління праці РДА Олена Давидович, яка вручила Подяку від районної влади, секретар виконкому Колодяжненської сільради Валентина Шипа, працівники культури і учні школи. Я теж щиро зичу шановному ювіляру щасливого життя в колі родини. Нехай Бог і надалі оберігає Вас, Василю Григоровичу, та додає сили і здоров'я!
Валентина СІЧКАР.
…Була весна 1945 року. Земля вкрилася пишним цвітом, але відгомін війни ще лунав повсюди, і тільки-но почали заростати окопи. Люди жили у великій скруті, але з надією на краще. У той час поверталися до рідних домівок солдати.
Повертався й у своє місто Чуднів, що на Житомирщині, Василь Мороз, і почуття щастя переповнювали молоду душу. Адже чекала його ненька, у якої "три синочки-соколи йшли дорогами війни" і яким вимолила вона у Господа повернення додому. Таке випадало не всім…
З дитинства хлопець любив землю, і коли на фронтових дорогах бачив спустошені та розриті бомбами поля, йому так хотілося засіяти їх хлібом, засадити садами. Тож, не задумуючись, пішов фронтовик вчитися на агронома.
Молодого спеціаліста направили на роботу на Волинь, і свою трудову діяльність розпочав він в управлінні сільського господарства м. Ковеля. Перші кроки завжди нелегкі: організовував роботу, знайомився з господарствами району. І згодом йому довірили очолити тодішній колгосп ім. Кірова у с. Волошках.
Господарство було невелике і відстале, тож керівник старався, шукав вихід, як налагодити там роботу. Засівали поля, розводили тваринництво. І тільки, здається, справи пішли вгору, як тут – укрупнення. І довелося Василю Григоровичу очолити вже колгосп ім. Лесі Українки.
І знову для молодого голови почалося неспокійне життя. Не давали спокою думки: як вивести господарство з кризи, як погасити борги, як дати людям зарплату? Але знав він, що виручити має земля-годівниця, тільки потрібні їй особливі увага, турбота, любов.
Згадуючи той час, Василь Григорович з гордістю каже, що допомогло льонарство. Льон родив гарно, високі його врожаї виручили – вже за рік віддало господарство всі борги, а ще через рік стало прибутковим. І той успіх колодяжненців – це не лише досвід і праця, але й уміння використовувати науку, передові методи інших господарств.
Укрупнений колгосп швидко перетворився в багатогалузеве господарство, у якому добилися підняття продуктивності праці, врожайності зернових культур, збільшення продукції тваринництва. На полях почала працювати потужна техніка, яку закупляв колгосп, розвивали молочне стадо, була своя свиноферма, навіть вівці тримали. А поля старалися засівати більш врожайними сортами пшениці, жита, садили 120 гектарів картоплі, сіяли цукровий буряк. І коли стало замало землі, довелося більш як 800 гектарів болота перетворити на родючий грунт.
Тоді колгосп взяв участь у Виставці досягнень народного господарства у Москві. Невипадково голові правління колгоспу Василю Морозу присвоїли звання Заслуженого агронома України. "Гордістю нашою, – згадує колишній керівник, – були чесні, працьовиті, невтомні люди. Це вони творили багатство колгоспу з року в рік. Багатьох було удостоєно високими нагородами за успіхи в праці, а ланкова з Волошок Ніна Приходько стала Героєм Соціалістичної праці".
Відраховував календар трудові будні Василя Григоровича, а з ними змінювався вигляд сіл. Господарство багатшало, мало мільйонні прибутки і могло за власний кошт добудувати розпочату школу, будинок сільської ради, двоповерхове приміщення будинку культури, дитячий садок, сільські вулиці покривати асфальтом.
А керівника цікавило все: чи є художня самодіяльність, чи оточені увагою дітки в дитсадочку, чи тепло в школі? А скільки уваги потрібно було приділити музею Лесі Українки! Бо ж Колодяжне – село знане не лише в Україні. Делегації їхали сюди звідусіль, аби побувати у місцях, де жила і творила Леся Українка.
Турбувався Василь Григорович про молодь, завжди хотів, щоб діти здобували освіту, і багатьом колгосп дав путівку в життя. Секретар сільської ради Валентина Шипа тепло відгукується про Василя Григоровича, бо він був не тільки умілим керівником, знаючим спеціалістом, але й чудовим колегою, порадником, товаришем, а для молодих спеціалістів – наче батьком.
Колодяжне стало для уродженця Житомирщини рідним. Вже тут його коріння, тут побудував дім, посадив сад. Колись, відвідуючи сусідні села, зустрів і свою половинку – Ніну Наумівну, яка працювала завідуючою ФАПом. Поєднали вони долі, виростили двох синів, які вивчилися на інженерів. Пишається батько ними. Жаль, що вже дружини немає, і всю любов та турботу дідусь сам дарує чотирьом онукам та трьом правнукам.
Сиділи ми з Василем Григоровичем у затишній кімнаті, і він гортав у спогадах свою книгу життя. Показував нагороди: ордени "Червоної Зірки", медалі "За відвагу", "За мужність", "За взяття Будапешта", "За перемогу над Німеччиною" і трудові – два ордени Трудового Червоного Прапора, багато медалей.
У день найдорожчого свого свята – 9 Травня – одягає ветеран костюм з нагородами та йде до сільського обеліска Слави, щоб вклонитися тим, хто поліг на війні. Схилившись у задумі, згадує він тяжкі дні та ночі, коли розвідником пройшов дорогами війни Польщу, Угорщину, Югославію. День Перемоги зустрів під Мюнхеном.
А в ці зимові дні Василь Григорович Мороз відзначив своє 90-річчя. Його щиро вітали і дякували за воєнний та трудовий подвиги начальник управління праці РДА Олена Давидович, яка вручила Подяку від районної влади, секретар виконкому Колодяжненської сільради Валентина Шипа, працівники культури і учні школи. Я теж щиро зичу шановному ювіляру щасливого життя в колі родини. Нехай Бог і надалі оберігає Вас, Василю Григоровичу, та додає сили і здоров'я!
Валентина СІЧКАР.
Немає коментарів:
Дописати коментар