Поїздка до святої обителі.

     Нещодавно ветерани Ковельщини побували у Милецькому Свято-Миколаївському чоловічому монастирі.
На цьому святому місці ми відчули подих глибокої давнини, поклонилися іконам, побували на могилі архімандрита Олексія, поставили свічки за здоров'я і мир на нашій землі.
За переказами,   монастир заснували  монахи Вербського чоловічого монастиря, що біля Ковеля.  Бо в період, коли він був знищений, монахи, які вижили, спустилися  по руслу річки Турії, шукаючи собі місця для життя і спокійного моління. Так і натрапили на маленьку старовинну дерев'яну церкву, що стояла серед дрімучих лісів і боліт. Саме там і почали монахи будувати собі монастир. І наче милість Божа поселилася в цьому краї. Кажуть, від слова "милість" і пішла назва села  Мильці та монастиря.
За легендою,  полюючи у тих краях, вперше монахів відвідав князь Федір Андрійович Сангушко, староста Волинський і маршалок землі Волинської.
Він був вражений глибокою духовністю і працьовитістю святих ченців, і, будучи людиною православної віри, побудував монастир, Свято-Миколаївську церкву, а пізніше і будинок монахів та усі господарські споруди. Водночас він подарував монахам декілька населених пунктів з усіма землями, озерами.
З  того  часу багато води збігло, і в усі часи обитель служила людям. У монастирі побували і визначні особистості. Неабиякий слід залишив, перебуваючи тут свого часу, Петро Могила. Його вразили архітектурні споруди і щира молитва монахів.
Часи змінювалися, і тільки у 1839 році монастир був приєднаний до Православної церкви. А після Першої світової війни у 1915 році його із 42 монахами евакуювали до Харкова.
Стіни обителі пам'ятають і трагічні сторінки. Так,  у 1943 році фашисти розстріляли усіх монахів. У післявоєнний період обитель була закрита. У 1947 році на території монастиря відкрили сільськогосподарське училище, а згодом — будинок-інтернат для інвалідів та одиноких.


















 Але минули атеїстичні часи, і у 1994 році Милецька свята обитель відродилася. Трудами братії вона постала з руїн, і тепер є воістину духовною перлиною нашого краю. Не припиняється сюди  потік вірян. Святим місцем на території монастиря є могила архімандрита Олексія, який життя віддав служінню Всевишньому.   А сам монастир, кажуть,  є справжньою духовною лікарнею.
Настоятель Голобського Свято-Георгіївського храму ієромонах Ніфонт разом з монахами відслужив молебень за здоров'я, за мир  і спокій в Україні, назвавши поіменно всіх жителів району, хто нині перебуває в бойових місцях (списки йому подали голови ветеранських організацій району).
Потім відбулася невимушена розмова з мешканцями монастиря. Ми  подарували їм вишитий рушник. Натомість вони запросили усіх до монастирської трапези.
Ветерани щиро вдячні за чудову поїздку голові райдержадміністрації Юрію Поліщуку, новообраному депутату обласної ради  Віктору Козаку. Дякуємо і священику о. Ніфонту за підтримку і молитву.
Валентина СІЧКАР.

Герої війни – наші земляк

   Весна 1944 року була холодна, сніжна, але жадана й довгоочікувана. Її поворчани чекали  майже три роки. Стільки часу тут лютувала війна, стукала важким болем в кожну домівку, кожну родину. З приходом весни село визволили від фашистів. Настали мирні дні відбудови, а фронт покотився далі на Захід, забираючи з собою односельчан, яким польовий військкомат вручив повістки.

    Повістку на фронт одержав й житель Поворська Андрій Катеринюк, якому виповнилось тільки 17. Відчув гіркоту війни не відразу. Спочатку була резервна частина в далекому Сибіру.

Багато хто пам'ятає татіщевські табори. Вже давно злетіли у вирій минулого ті далекі тривожні роки. Оті, що пекли сибірським морозом, голодними днями, окриком командирів. Здавалось, те, що пережив у далекі часи, мало забутися. Та ні. Пече в грудях важким спомином і сьогодні, ніби щось ворушить багаття болю.
– Як служилось? – перепитує ветеран. – Жили в землянках, які опалювали самі, возили сирі дрова за десятки кілометрів. Про харчування важко говорити. Здавалося, що це пережити не можна, але гірше нас чекало попереду.
Бойове хрещення отримав на фронті у Східній Прусії. Там було справжнє пекло. Війна наближалась до кінця. Фашист скаженів. Важко те, що дуже багато полягло наших хлопців: стільки смертей, понівечених людей – забути не можна.
Спливали роки, але в пам'яті ветерана не стираються спогади тих далеких подій. Іноді здавалось, що кінець світу, все в диму, вогні – одні вибухи і гуркіт кругом, а ти в окопі, або десь в розваленому будинку чи розтрощеній машині просив Бога допомоги, захисту, не раз прощаючись з білим світом. Тяжкі бої в м. Кенігсберзі. Там і застав День Перемоги – 9 травня.   
– В одну мить стало тихо-тихо. Капітуляція, кінець війни, – згадує фронтовик. – Що то було! Мені було вісімнадцять. Ми плакали і сміялись, бо вижили. Не вірилось, що живий, що пеклу кінець.
Правда, ще довго довелося служити в армії. Служба проходила у Москві. Тільки після того у 1951 році повернувся до рідного села. Як кажуть, голодний-холодний, але щасливий, бо вже вдома.
Село тоді загоювало рани війни. Будували хати замість зруйнованих, засівали поля. Хоч дуже любив село і землю, але сталося так, що влаштувався на залізницю в Ковелі.
Важка робота виснажувала, адже доводилось ремонтувати колії. Проте з роками налагодилось, ставало легше та й колектив хороший був. Знав Андрій Дмитрович свою справу, то й до пенсії працював. Хоча з селом не розлучався. Жив у селі з батьками. А коли зустрілася мила, хороша Надія, з якою пов'язав долю, збудували свою хату.
Доля подарувала родині дві дочки і сина. Правда, давно уже дружина пішла у Вічність, немає в живих і сина. В просторій хаті живе ветеран сам, хоча не забувають його доньки, онуки, злітаються до батьківської хати, щоби поділитись прожитим, отримати пораду.
Ось і нині, коли ми із сільським головою завітали до його домівки, нас радо зустріла донька, яка з Києва приїхала навідати рідну людину. Привітно запросила до хати. Від душі дякувала місцевій та районній владі за турботу про батька-ветерана. Бо зробили за рахунок держави ремонт, встановили нові вікна, двері, а ще доріжку від хати аж до вулиці бруківкою виклали.
– Велике "спасибі" – районному управлінню праці та соціального захисту населення за два інвалідні візки, – каже Андрій Дмитрович. – Одним у хаті пересуваюся, а іншим – на вулиці.
У День Перемоги соціальний працівник Тетяна Киричок завезла ветерана до обеліска Слави, де зустрівся з односельчанами.
Спілкуючись з цікавою, доброю, мужньою людиною, дивуюсь його оптимізму. Андрій Дмитрович, хоч і у інвалідному візку, веде активний спосіб життя. На столі – газети, журнали.
"Найбільше, – говорить фронтовик, – люблю свою "районку". Прочитаєш – і все про район, людей знаєш. Часом про когось знайомого якусь інформацію зустрінеш".
Щемить серце ветерана за сьогодення України, адже він знає, що таке війна, цінує мирний кожен день, бо він йому дорогий.
"Як погода впливає на настрій і стан здоров'я людини, так і сьогодні політичні події", – мовить фронтовик, котрий жодних новин не пропускає.
Ми переглядаємо старі фотографії. Тремтячою рукою перекладає пожовклі сімейні світлини. Вони йому дуже дорогі, викликають щем у серці, теплий спогад, бо то – його життя, за ними – далекий спогад босоногого дитинства, героїчної юності. Ні, він не нарікає на свою долю, жив і живе, як усі його односельчани: любить землю, село. А нині для ветерана найбільше щастя, коли відчуває турботу й тепло рідних людей, увагу оточуючих.
Валентина СІЧКАР.
НА ЗНІМКАХ: Андрій КАТЕРИНЮК в різні періоди життя.
Фото з домашнього архіву.

Вклонімося низько воїнам-визволителям!

Минає  сімдесят років з дня визволення земель Ковельщини від фашистських загарбників.

Червень 1941 р. чорним крилом шуліки  затьмарив людям мирний день, розірвав його гулом ворожих літаків, окупаційний чобіт нищив цвіт нації. Три  довгих роки нашу хліборобську землю топтав ворог, яка стікала солдатською кров'ю, плакала гіркими вдовиними сльозами, здригалася від зойків маленьких дитячих сердець.

Окупанти  жорстоко вбивали людей, нищили, руйнували все, що вдалося нажити за роки мирної праці.

Та незламним був наш народ. Не було спокою ворогові. Партизанським  краєм стала Ковельщина. Ввійшла в історію діяльність голобського підпілля на чолі з Г. Мартинюком, велику роботу проводили партизани Поворська під керівництвом Петра Самчука.

Частиною опору фашистським окупантам  також була боротьба Української Повстанської Армії.

Пам'ятним для  жителів району став 1944 рік. Після вдало здійсненої Луцько-Рівненської військової наступальної операції почалось  визволення нашого краю. Першими у лютому того року були визволені села Заячівка,  Черемошне, Ситовичі, а також Козлиничі, Поворськ, Пісочне.

Найбільше наших сіл стали вільними в березні-квітні. Мир прийшов на територію Мельницької, Голобської, Підрізької, Колодяжненської, Уховецької, Поповичівської та інших сільських рад. Тяжкі бої точилися за Ковель.  І тільки 6 липня завершилось визволення сіл нашого району, коли ворога було вибито із Дубового, Люблинця, Будища, Волі-Ковельської.

Але я не історик, і не буду вдаватись у висвітлення подій 1944 року в хронологічному порядку. Мені хотілось би  цією статтею привернути увагу до тих наших земляків, хто працював в тилу, в партизанських загонах, хто виборов право наступним поколінням на життя. Їх було більше 11 тисяч 700 чоловік – наших земляків, котрі  в роки війни звершили подвиг в ім'я Великої Перемоги.

3350 з них назавжди залишилися стояти в бронзі і граніті на всіх фронтових дорогах. І нема такого села, такої родини на Ковельщині, яких не торкнулась війна. Як вічна пам'ять про героїв, у наших селах стоять обеліски Слави, на меморіальних стелах яких викарбувані імена тих, хто загинув у війні.

Спливають роки, і щораз менше залишається серед нас ветеранів війни. Їх хочеться згадати всіх і назвати кожного, бо нині залишилося в живих всього 60 свідків минулих боїв. Посивілі і знесилені колишніми ранами, можливо, в чомусь недостатньо забезпечені в нинішніх складних умовах, вони не занепадають духом, прагнуть передати молоді, онукам свій життєвий досвід, свої знання, свою хліборобську мудрість, свою любов до України. 

Їхня пам'ять до дрібниць зберегла події тих далеких жорстоких часів, і їх розповіді з цікавістю слухають діти в школах та навчальних закладах.

Шанованим в селищі Голобах є орденоносець А. К. Щибря. Орденами  Червоної Зірки  нагороджені учасники бойових дій В. А. Вишневський з Великого Порська та В. Г. Мороз з Колодяжного. Невтомними, енергійними є і нині Я. П. Чуль з с. Ворони, М. Є. Катеринюк з Поворська. Нещодавно відзначили своє 90-річчя П. П. Кравчик з Дубового, М. С. Василюк з Козлинич. І старі, і малі знають та поважають завжди енергійну, життєрадісну М. А. Хом'як з Радошина, часто відвідують діти М. П. Ягоду з Нужеля.

Не можна не згадати сьогодні жінок-фронтовиків з добрим, щирим серцем, котрі пліч-о-пліч ішли з чоловіками дорогами війни. Це – Т. С. Кочубей з Голоб, Г. С. Оставська  з Козлинич, Н. С. Федоренко з Білашева та багато інших.

Хочеться ще й ще раз доземно вклонитись всім ветеранам, подякувати за їх бойовий і ратний подвиг, побажати всього найкращого! Живіть довго при доброму здоров'ї. 

Саме в цей час, коли Україна знову  чує вибухи бомб, Ви нам дуже потрібні як зразок патріотичного ставлення до рідної України, як символ  мужності і мудрості. Хай Бог додає Вам сил і наснаги на многії і благії літа!

Валентина СІЧКАР,

голова районної ветеранської організації.

Минає  сімдесят років з дня визволення земель Ковельщини від фашистських загарбників.
Червень 1941 р. чорним крилом шуліки  затьмарив людям мирний день, розірвав його гулом ворожих літаків, окупаційний чобіт нищив цвіт нації. Три  довгих роки нашу хліборобську землю топтав ворог, яка стікала солдатською кров'ю, плакала гіркими вдовиними сльозами, здригалася від зойків маленьких дитячих сердець.
Окупанти  жорстоко вбивали людей, нищили, руйнували все, що вдалося нажити за роки мирної праці.
Та незламним був наш народ. Не було спокою ворогові. Партизанським  краєм стала Ковельщина. Ввійшла в історію діяльність голобського підпілля на чолі з Г. Мартинюком, велику роботу проводили партизани Поворська під керівництвом Петра Самчука.
Частиною опору фашистським окупантам  також була боротьба Української Повстанської Армії.
Пам'ятним для  жителів району став 1944 рік. Після вдало здійсненої Луцько-Рівненської військової наступальної операції почалось  визволення нашого краю. Першими у лютому того року були визволені села Заячівка,  Черемошне, Ситовичі, а також Козлиничі, Поворськ, Пісочне.
Найбільше наших сіл стали вільними в березні-квітні. Мир прийшов на територію Мельницької, Голобської, Підрізької, Колодяжненської, Уховецької, Поповичівської та інших сільських рад. Тяжкі бої точилися за Ковель.  І тільки 6 липня завершилось визволення сіл нашого району, коли ворога було вибито із Дубового, Люблинця, Будища, Волі-Ковельської.
Але я не історик, і не буду вдаватись у висвітлення подій 1944 року в хронологічному порядку. Мені хотілось би  цією статтею привернути увагу до тих наших земляків, хто працював в тилу, в партизанських загонах, хто виборов право наступним поколінням на життя. Їх було більше 11 тисяч 700 чоловік – наших земляків, котрі  в роки війни звершили подвиг в ім'я Великої Перемоги.
3350 з них назавжди залишилися стояти в бронзі і граніті на всіх фронтових дорогах. І нема такого села, такої родини на Ковельщині, яких не торкнулась війна. Як вічна пам'ять про героїв, у наших селах стоять обеліски Слави, на меморіальних стелах яких викарбувані імена тих, хто загинув у війні.
Спливають роки, і щораз менше залишається серед нас ветеранів війни. Їх хочеться згадати всіх і назвати кожного, бо нині залишилося в живих всього 60 свідків минулих боїв. Посивілі і знесилені колишніми ранами, можливо, в чомусь недостатньо забезпечені в нинішніх складних умовах, вони не занепадають духом, прагнуть передати молоді, онукам свій життєвий досвід, свої знання, свою хліборобську мудрість, свою любов до України.
Їхня пам'ять до дрібниць зберегла події тих далеких жорстоких часів, і їх розповіді з цікавістю слухають діти в школах та навчальних закладах.
Шанованим в селищі Голобах є орденоносець А. К. Щибря. Орденами  Червоної Зірки  нагороджені учасники бойових дій В. А. Вишневський з Великого Порська та В. Г. Мороз з Колодяжного. Невтомними, енергійними є і нині Я. П. Чуль з с. Ворони, М. Є. Катеринюк з Поворська. Нещодавно відзначили своє 90-річчя П. П. Кравчик з Дубового, М. С. Василюк з Козлинич. І старі, і малі знають та поважають завжди енергійну, життєрадісну М. А. Хом'як з Радошина, часто відвідують діти М. П. Ягоду з Нужеля.
Не можна не згадати сьогодні жінок-фронтовиків з добрим, щирим серцем, котрі пліч-о-пліч ішли з чоловіками дорогами війни. Це – Т. С. Кочубей з Голоб, Г. С. Оставська  з Козлинич, Н. С. Федоренко з Білашева та багато інших.
Хочеться ще й ще раз доземно вклонитись всім ветеранам, подякувати за їх бойовий і ратний подвиг, побажати всього найкращого! Живіть довго при доброму здоров'ї.
Саме в цей час, коли Україна знову  чує вибухи бомб, Ви нам дуже потрібні як зразок патріотичного ставлення до рідної України, як символ  мужності і мудрості. Хай Бог додає Вам сил і наснаги на многії і благії літа!
Валентина СІЧКАР, голова районної ветеранської організації.