Через 46 років я повернулася у своє рідне селище Голоби. Багато
чого змінилося в ньому за цей період, а також змінилися і ми. Мені
довелося звикати до інших умов життя, налагоджувати стосунки з
односельчанами, знайомитися з новими людьми, хоча це не так просто.
Я часто навідуюся до нашої бібліотеки, тому що люблю літературу.
Одного разу я познайомилася там з Валентиною Іванівною Остапчук. І
відразу пройнялася симпатією до цієї жінки. Ми знайшли спільну мову,
адже обидві любимо читати, це нас поріднило. Тепер часто зустрічаємось
на різних заходах у селищі і навіть за його межами.
Великим здивуванням для мене стала звістка, що Валентина Іванівна
пише книги – такі, як "Дорогами життя" і "На перехрестях долі". Пише
легко і цікаво.
Її новели, нариси, оповідання – про людей, які живуть і трудяться
поряд, яких їй довелось зустріти на життєвих дорогах, про події, які
відбуваються навколо. Разом із своїми героями вона готова ділити радощі і
печалі, радити, вірити й прощати, вчити розпізнавати добро та зло. Це
– жінка з відкритим серцем, доброю душею, з мудрим поглядом на життя.
Спілкуючись, відчуваєш її сильну внутрішню енергію, яка теплою хвилею обволікає міцно тебе.
З Валентиною Іванівною ми знову побесідували нещодавно в
бібліотеці, серед її літературного багатства. Випала нагода взяти
коротеньке інтерв'ю.
– Ви родом з прекрасного козацького міста Черкас. Яким був Ваш шлях на Волинь?
– Вся моя свідома юність пройшла у читанні і мріях про Лесин край.
Після закінчення педагогічного училища я опинилась в обіймах волинської
природи. Працювала в семи населених пунктах. Всюди лишилися друзі,
знайомі, колеги. Донині згадую свою Черкащину і все, що пов'язане з
нею.
Не забуваю рідну землю, де народилась. Ось і цього разу їздила на
храмове свято Михайла. Зібралась майже вся родина, було приємно
побачитись, поспілкуватись. Насамперед, відвідала святе місце –
кладовище, уклонилась всім рідним могилам, серед яких – і матусина.
– Як часто приїжджають до Вас діти, онуки?
– Бог дав нам з чоловіком дві доньки та сина. Я пишаюся ними. Вони
гарні, порядні люди. З самого дитинства ми намагалися вкласти у їх душі
щось світле, людське. Сьогодні я в самотності (пройшло вже чимало років
із дня смерті мого чоловіка). Та з гордістю пожинаю результати нашої
важкої виховної праці та втішена ними.
Щодо онуків, то їх шестеро. Усі вони в різних кінцях світу, там, де
доля дозволила звити свої сімейні гніздечка. Я до них, по можливості,
їду. Тільки до Нью-Йорка ніяк не можу добратися. Там живе і працює
онучка Ірина. Вона раз в рік до нас приїжджає. Це – велика сімейна
радість.
Зазвичай, наша родина зустрічається на свята та дні народження.
Я щаслива тим, що дочекалася четвертого покоління, тішуся правнучком Вітюньою.
– Нині Ви на заслуженому відпочинку. Чи з'явилося більше вільного часу?
– Голоби є моєю другою домівкою, саме у цій землі пуповини моїх дітей.
Я намагаюся брати активну участь у громадському житті селища, оскільки маю життєву позицію і радо ділюся набутим досвідом.
Також виконую обов'язки секретаря ветеранської організації. Часто
буваю на масових заходах для ветеранів. А про цікаві зустрічі з людьми і
про їхні спогади я пишу нариси до газети. Одним словом, намагаюся жити
дружно і мирно як із сусідом, так і з кожним. Чого й бажаю всім,
особливо у цей час.
А я, в свою чергу, від душі хочу побажати Валентині
Іванівні радісних і щасливих днів, міцного здоров'я, невичерпної енергії
та наснаги у всіх її хороших справах.
Нехай у Вашій родині завжди панують мир, спокій й злагода!
Валентина БЕРЕЖНА.
смт Голоби.
НА ЗНІМКУ: Валентина ОСТАПЧУК (ліворуч).
